Розділ 18. Незваний наречений і весна в малому павільйоні

Коли Наталі вийшла слідом за Полем у коридор, вона вже майже впоралася з внутрішнім тремтінням після їхньої бурхливої партії в лото. Вона йшла, заглиблена у власні думки, аж раптом попереду почулися чиїсь голоси.

— Не дурій, я серйозно, — долинув чоловічий голос, глухуватий і роздратований. — Годі ховатися від усіх.

— Я не ховаюся, — чітко відрізав жіночий. — Я просто не хочу більше бачити вас.

Наталі сповільнила кроки. Голос був знайомий. Дуже знайомий.

Колетт. Їхня моторна, старанна покоївка, яка лише нещодавно почала оговтуватися після історії зі звільненням із таверни та плітками про крадіжку.

Другий голос… теж був Наталі знайомий.

— Листоноша Жерар, — прошепотіла вона Полю, який теж мимоволі пригальмував.

— Ти повинна показуватися на людях! — не вгамовувався листоноша. — І якщо вийдеш разом зі мною — це виглядатиме пристойно. Фестиваль квітів — найкращий привід. Усі подумають, що якщо вже я тебе не цураюся й великодушно вирішив пробачити та поновити стосунки — отже, всі ті балачки брехня.

— Колись, — тихо й напружено відказала Колетт, — для мене мало значення, що про мене думають люди. Але ще більше — що думаєте ви. А тепер… тепер я сама впораюся. Господарі Вальмонта повірили в мене, дали шанс. Я їх не підведу.

— То он воно як! — у голосі Жерара задзвеніла злість. — Ніколи не помічав у тобі такої впертості. Ти ще маєш мені подякувати! Я через тебе такого сорому натерпівся, а тепер великодушно простягаю руку — а ти… Ти остання дурепа, якщо не погодишся піти зі мною на фестиваль!

— Відпустіть негайно!

Остання репліка Колетт пролунала вже гучніше. Наталі з Полем перезирнулися й різко звернули у бічний коридор.

Побачене там змусило Наталі стиснути кулаки.

Листоноша стояв, міцно схопивши Колетт за зап’ястя, а вона намагалася вирватися. Її обличчя палало, а в очах відображалася суміш страху, сорому та гніву. Щойно він помітив Наталі з Полем — миттю відпустив її руку й випростався, ніби збирався виголосити промову в префектурі.

— Месьє, мадам, — з надмірною манірністю вклонився він. — Дозвольте вручити вам листа від самого бургомістра Хельбрука. Особисте запрошення найвищого рівня на фестиваль квітів.

Він дістав з сумки великий кремовий конверт із золотим гербом і урочисто передав його Полю.

— А крім того, — продовжив Жерар, зробив крок назад і розправив плечі, — користуючись нагодою, прошу вашої милості відпустити на фестиваль вашу покоївку, мою наречену, яку я мав честь запросити супроводжувати мене на свято.

У Наталі аж подих перехопило. Наречену?! Після всього, що він їй заподіяв?! Після того, як відвернувся, ледве почув перші плітки?!

Вона вже відкривала рота, щоб висловити все, що про нього думає, та Поль її випередив. Його голос залишався ввічливим, але в ньому звучала крижана сталь:

— Колетт, безумовно, поїде на фестиваль. Але супроводжувати її буде той, до кого вона виявить прихильність. І, здається, це… аж ніяк не ви.

Обличчя листоноші якось смикнулося і стало таким кислим, що Наталі мимоволі згадала слово “оцет”.

— Дякуємо за доставку, — продовжив Поль, злегка відступаючи вбік, ніби вказував на вихід. — Не будемо вас більше затримувати.

Жерар побілів, підібгав губи, кивнув і хутко пішов геть, ледь видавивши з себе слова прощання.

Колетт, червона від хвилювання й розгубленості, зробила незграбний реверанс.

— Вибачте, месьє, мадам… Я не хотіла… Я… дозвольте подякувати…

— Тобі немає за що вибачатися, — поспішила заспокоїти її Наталі.

Колетт несміливо всміхнулася:

— Я… тоді піду… у малий зал… там ще підлоги не натерті…

І кинулася геть так швидко, що край її спідниці затріпотів, мов вітрило.

Поль провів її поглядом і з легкою посмішкою розкрив конверт:

— Що ж, подивимося, чим нас порадує мерія.

Він дістав аркуш і розгорнув так, щоб Наталі теж могла бачити. Папір був товстий, тиснений золотом, а почерк — церемонний, із витонченими завитками.

«Вельмишановні месьє та мадам ван-Ельст!

Маю честь від імені міської ради запросити вас на вісімдесят сьомий ювілейний фестиваль квітів, який традиційно осяює наше славетне місто наприкінці весни променями культури, краси та пахощів…»

— «Ювілейний» вісімдесят сьомий? — хмикнув Поль.

Наталі теж здалося це кумедним, але її погляд уже побіг далі.

«У програмі:

— виставка квітів від найкращих квіткарень королівства,

— народні гуляння з атракціонами, танцями та комедійними інтерлюдіями,

— безкоштовна роздача знаменитих хельбрукських пончиків (ще теплих!),

— і, звісно, костюмований бал у міському театрі.

Впевнений, що така поважна родина, як ван-Ельсти, представить на виставці найкращі зразки флори, як це було за часів розквіту Вальмонта. З радістю повідомляю, що малий павільйон №2 (увесь цілком!) уже відведено під ваші експонати.

Додатково сповіщаю: запроваджено два призи-сюрпризи, які з радістю вручить особисто міський голова: один — за найкращий експонат виставки, інший — за найвишуканіший костюм балу.

З нетерпінням чекаємо на ваше прибуття. Це запрошення також поширюється на гостей вашого чудового маєтку.

З повагою і найкращими побажаннями,

Аристід Бужоне,

Бургомістр Хельбрука,

Охоронець суспільного смаку та вірний слуга весняного натхнення.»

Коли Наталі дочитала, Поль із драматичним виглядом зауважив:

— Доведеться брати участь. У всьому. І у виставці, і в балах. Інакше всі вирішать, що наш шлюб — фікція.

Наталі не збиралася заперечувати. Вона ще ніколи не була на костюмованих балах. Усередині неї зажевріло легке, майже дитяче хвилювання. Бали, вбрання, квіти, пончики, атракціони… Можливо, навіть компанію Поля можна буде якось витримати заради такого свята. Тим паче, там буде повно людей — тому її власну обіцянку не залишатися з ним наодинці порушено не буде.