Розділ 17. Вітер з берега пам’яті

Ранок в Ель-Хассі почався, як завжди, з сонця. Воно підіймалося з-за обрію, золотавим розсипом лягало на гладь моря. Жозефіна стояла біля відчиненого вікна, злегка спираючись на різьблене дерев’яне підвіконня, і дивилася, як прокидається день. Повітря було тепле, солонувате, пахло пальмами, жасмином і тихим щастям.

Скільки років вона вже тут? Іноді здавалося, що все попереднє життя було сном — і лише ці світанки справжні. Але часом спогади поверталися, як сьогодні.

На терасі у затінку виноградної лози вже був накритий сніданок. Але перед тим, як вийти, вона накинула на плечі тонку, майже невагому мереживну шаль. Її шкіра так і не звикла до південного сонця. Залишалося лише знайти брошку, щоб скріпити краї шалі. Жозефіна відкрила скриньку, де мерехтливо спочивали її улюблениці — емалеві, перлинні, з мініатюрними камеями і дивовижними опалами. Брошки були її слабкістю. Кожна мала свою історію. Вона пам’ятала, де, коли і з якого приводу їх було куплено.

Бракувало тільки однієї.

Тієї єдиної, яка дісталася їй у спадок — фамільної брошки Дювалів, яку Жозефіна колись носила.

Вона залишилася в минулому. У Вальмонті. Жозефіна дивилася на скриньку, і на неї, мов порив вітру з минулих літ, накотили спогади…

…Того вечора на її плечах теж була шаль, тільки не мереживна, а пухова. Жозефіна скріпила її своєю найулюбленішою брошкою — перламутрова вставка, обрамлена сріблом, легкий вигин у формі листка. На зворотному боці можна було розгледіти маленький, тонкий, викарбуваний у металі герб Дювалів. Її рід. Її пам’ять. Її обов’язок.

Карета зупинилася біля воріт Вальмонта, коли небо вже остаточно потемніло. Всю дорогу до маєтку Жозефіна повторювала собі: лише побачити його востаннє. Просто попрощатися. Щоб більше ніколи не шкодувати. Щоб забути.

Лакеєві, що зустрів її біля воріт, вона назвалася сестрою лікаря Анрі. Голос не підвів її. Лакей провів гостю до оранжереї.

Всередині пахло ваніллю, пилком і життям. Усе цвіло, дихало, жило — всупереч ночі. В глибині того живого лабіринту вона побачила його. Він стояв, схилившись над якоюсь дивною орхідеєю, та ніби відчув її погляд — підняв голову.

І все обірвалося.

Він зробив крок до неї. Вона кинулася до нього. Обійми були довгими, жадібними, ніби їм потрібно було прожити в них ціле життя. Поцілунки… Той, хто писав у книжках, що кохання — це тремтлива ніжність і довгі розмови при свічках, ніколи не цілував кохану людину, від якої тебе ось-ось відірвуть назавжди. Тоді їй здавалося, що в цій миті — увесь сенс її існування.

Вона не знала, коли саме брошка впала. Можливо, тоді, коли його руки ковзнули по її спині. А може, коли її пальці розтиснулися. Але хто тоді звернув би увагу на таку дрібницю?

Потім були слова. Звинувачення. Біль.

— Як ти міг зникнути?! — шепотіла вона стримано, як уміють тільки жінки, яким довелося надто багато пережити в душі. — Після того, як… показав, що таке кохання. Я ні на мить не повірила, що твої почуття згасли.

— Не згасли, — підтвердив він. — Ти завжди залишишся для мене єдиною…

— Тоді чому ти поїхав?! — вона відчайдушно вчепилася в його плечі у пошуках опори.

Жозефіна здогадувалася, що розмова з її батьком змусила Анрі зникнути. Але що саме могло бути сказано? О, вона й уявити не могла, на яку підступність здатен її тато. З’ясувалося, він переконав Анрі, що насправді Жозефіна давно закохана у Валентена д’Орваля, а почуття до Анрі розігрувала на прохання батьків. “Нам нічим було заплатити вам за лікування нашої молодшої доньки, — сказав він. — Ми боялися, що ви залишите її, от і попросили старшу дочку знайти для вас інший стимул замість грошей ”.

Жозефіна була приголомшена зрадою батька.

— Чому ти йому повірив?! — сльози котилися по її щоках.

Анрі почав цілувати кутики її очей, знімаючи сльозинки.

— Ти навіть не уявляєш, як гірко я шкодую, що засумнівався у твоїх почуттях. Але тепер ти тут, і я більше ніколи тебе не відпущу.

— Ні, — Жозефіна відсторонилася. — Ні. Я ухвалила рішення — за три дні я стану дружиною д’Орваля. Я прийшла тільки попрощатися. Нас усе одно не залишать у спокої. Ти ж бачиш, на що здатен батько. Родина прокляне мене, якщо я не зроблю те, чого від мене чекають.

Він не хотів слухати. Пригортав її до себе. Але Жозефіна твердо повторювала:

— Я повертаюся. Все вже вирішено.

Анрі відступив.

— Ні, будь ласка, не приймай рішення просто зараз. Спершу… я хочу відкрити тобі свою таємницю.

Він зняв з шиї медальйон у формі ключа. Підійшов до статуї грифона. У місячному сяйві метал блиснув — як обітниця…

…Жозефіна зусиллям волі повернулася в сьогодення й видихнула. Усі брошки спокійно лежали в скриньці. Та, загублена, — залишилася в оранжереї, серед листя й таємниць. А в душі вже народжувалися рядки, що прагнули лягти на папір…

Вітер з берега пам’яті лине без стуку.
Не дає він забути, й несе знову муку.
Ранок шле забуття наче той промінь світла,
Наче хоче щоб туга в душі знову квітла.

Ти тримав мене міцно — і в мені все завмерло.
Брошки більше нема, та кохання не вмерло.
Сумнів жалив і пік… Як я мала вчинити?
Проказати: «Лишуся»? Чи в сльозах відпустити?