Розділ 16. Штрафи, емоції та трохи везіння

Наталі йшла з обідньої зали до своєї кімнати, тримаючись з гідністю. Вона не поспішала, щоб не виглядати надто схвильованою, але всередині в ній все клекотіло. Вона наважилася. Вона була готова. Вона скаже йому все. До останнього слова.

— Не бажаєте зіграти партію в лото? — поцікавилася Наталі найневиннішим голосом, коли він порівнявся з нею.

Лото, за її задумом, мало стати ідеальним фоном для цієї розмови.

— Пропонуєте зіграти просто зараз? — перепитав Поль із легким подивом. — І не чекати вечора?

— А чому б ні?

Жодних вечірніх ігор в лото більше не буде. Скоро він про це дізнається.

— Чудова ідея, — погодився Поль і попрямував за Наталі до дверей її кімнати. Зайшов усміхнений — надто задоволений, наче й не здогадувався, про що піде мова, а якщо й здогадувався — то його все влаштовувало.

Вони, як завжди, сіли одне навпроти одного за столиком біля вікна. Не кажучи й слова, Наталі дістала картки, розклала їх, а Поль заволодів мішечком із бочечками.

— Що ж, — сказав він, — почнімо.

— Почнімо, — рішуче озвалася Наталі, немов зробила крок у прірву.

Та далі цієї фрази вона поки що не пішла. Вони витягували перші бочечки мовчки. Наталі ледве могла зосередитися на грі — шукала підходящі слова, щоб почати розмову. Вона витягла номер вісім, машинально поклала фішку на свою картку — й нарешті вимовила:

— Вчора ви грубо порушили нашу домовленість.

— Визнаю, — кивнув Поль, не відриваючи погляду від своєї картки. — Були певні… відступи. На п’ять штрафів. Або на сім… — він посміхнувся, — на скільки ви оцінюєте?

— Певні відступи?! — вигукнула Наталі. — Та хіба справа в кількості штрафів?!

— Отже, все ж таки сім, — зробив він обурливий висновок, водночас спокійно витягуючи з мішечка бочечку з номером двадцять два. — Я діяв виключно з тактичних міркувань і з цілковито благими намірами. Це була інсценізація, щоб шлюб виглядав справжнім.

— Але ж там нікого не було! — нагадала вона, паленіючи від праведного гніву. — Лише ніч, сад і трава!

— Перепрошую, — абсолютно незворушно заперечив він, — лікар Тремо. Потім Лізельда. Двоє свідків. І це лише ті, кого ми помітили. А скільки їх могло бути ще.

— Ми ж не знали, що вони з’являться!

— Чому ж, я підозрював. Це ж елементарна логіка: якщо в маєтку мешкають курка, півень, ворон, ветеринар із загостреним відчуттям відповідальності, тітонька з романами, юрист із… самооцінкою, садівниця з патологічною любов’ю до хащ і ще зо два десятки слуг — завжди є шанс, що хтось з’явиться.

— Ніхто не з’являється опівночі!

— Але ж от, з’явилися, — заперечив він і поклав на свою картку «тридцять три».

— І навіть якщо хтось з’явився — ми ж не знаємо, хто з них може бути шпигуном!

— Ото ж бо й воно. Тому треба бути напоготові. Завжди. Будь-якої миті.

Наталі тяжко видихнула. Він нестерпний! Його не пробивають найлогічніші аргументи. Та зрештою, хіба про це вона збиралася говорити? Яка різниця, хто шпигун, а хто ні? Розмова зайшла зовсім не туди.

— Це неважливо! — промовила Наталі голосом прокурора, що зачитує вирок злочинцю.

— А що ж тоді важливо?

Наталі підняла голову. Глибоко вдихнула і подивилася йому просто в очі.

— Важливо те, що ви… ви не вдавали. Ви не грали. Ви…

Вона знітилася. В горлі пересохло.

— Ті поцілунки… Вони були справжні. Ви цілували мене так, як… як… як не можна!

— Вам… сподобалося? — тихо спитав він.

Це був удар. Можливо, ненавмисний — та Наталі мало не впустила номерок.

— Звичайно ж, ні! — вихопилося в неї. — Абсолютно не сподобалося! Ні на грам! Ні на секунду! Нічого більш жахливого зі мною не траплялося!

Він мовчки дивився на неї. Немов знав. Просто знав. Дивився і не казав ані слова.

— Ви… — Наталі насупила брови. — Не смійте так дивитися…

Вона різко підвелася. Її обпікала думка, що він усе зрозумів. Цей негідник чудово знає, що їй сподобалося…

— Саме тому я й хотіла з вами поговорити. Я більше ніколи не залишуся з вами наодинці. Ніколи! За жодних обставин! І жодної інсценізації більше не треба — вчора ми переконали в реальності наших стосунків усіх можливих і неможливих шпигунів. Цього спектаклю вистачить на все життя!

Вона видала все це одним залпом на одному подиху і знову сіла. Серце калатало. Щоки палали. Поль, здається, нічого не збирався говорити.

— Вітаю, — нарешті озвався він, роздивляючись картки. — Ви виграли.

— Що?

— Партію. Лото. Ви перемогли.

Наталі витріщилася на свою картку — і справді усвідомила: всі потрібні номери накриті.

— От бачите, — усміхнувся він. — А оскільки ви виграли — я маю вручити вам обіцяний приз.

— Приз?

— Аромат на вашу честь. Пам’ятаєте?

Наталі хотіла сказати щось саркастичне, але язик не повернувся.

— А хіба… хіба він уже готовий? — спитала вона, затинаючись.

— Авжеж, готовий. Ходімо.