Розділ 15. Герби, перстні та одна необачна клятва

Коли в оранжереї стало зовсім темно, Лізельда нарешті вирішила піти до відведеної їй кімнати. Роботу на сьогодні було завершено: звіт для господарів Вальмонта готовий — він лежав в акуратній шкіряній папці. А ще… в кишені її фартуха лежала брошка. Лізельда знайшла її у малій галереї, біля потрісканої від часу скульптури грифона.

Звичайнісінька на вигляд. Перламутрова вставка, обрамлена сріблястим металом, легкий вигин у формі листка. Але Лізельда, звісно, одразу зрозуміла: це була приманка — перевірка нового працівника на порядність і відповідальність.

Старий трюк. Грізельда часто користувалася ним. Підкине якусь дрібничку, на вигляд схожу на коштовну річ, під ліжко в одному з номерів і відправить нову покоївку прибирати. Якщо працівниця достатньо старанна, щоб зазирнути у кожен куточок, і достатньо чесна, аби не привласнити знахідку — вона після прибирання поверне її Грізельді. А якщо ні — вилетить геть. Ось і Лізельді влаштували таку перевірку. Вона анітрохи не здивувалася. Важко було не помітити, що господарі Вальмонта з першого погляду не сповнилися до неї довірою.

Лізельда вийшла з оранжереї і зупинилася, вдихаючи прохолодне повітря. Ніч була тепла, трохи пахла вологою і корою. Вдалині на алеї з’явилася чиясь незграбна постать з ліхтарем у руці. Ветеринар. Як там його… Альбан Тремо. Він неквапливо йшов доріжкою і з м’якою тривогою когось кликав:

— Шарлю! Лотто!

Лізельда сховалася в тіні декоративного ялівцю. Цікавість перемогла пристойність. Вона не з тих, хто проходить повз, коли пахне таємницею.

Лікар Тремо наблизився до невеличкої галявини, де у густій високій траві щось явно рухалося.

— Шарлю, друже, ось ти де! Вже час додому.

За мить він завмер, наче вкопаний. Із трави, немов з якоїсь пікантної нічної мрії, піднялися дві постаті. Рухалися вони не без зусиль. Перша, жіноча, схопилася на ноги досить швидко і спробувала підняти за собою другу — чоловічу, кремезну, зі скуйовдженим волоссям.

Оце так несподіванка! Господарі Вальмонта — власними персонами. І обоє дуже дивно вбрані.

Вся сцена була настільки театрально-абсурдна, що Лізельда не могла відвести погляду. Спершу вони просто стояли. Потім лікар почав щось лепетати, відчайдушно вибачався, а Наталі… Наталі заходилася запевняти, що вони шукають загублену брошку.

Вона справді не знає, де залишила свою річ, чи це маленька вистава?

Поль негайно підхопив вигадку з захопленим ідіотизмом. Мовляв, шукали довго й ретельно. У його голосі бриніла легка хрипота — ознака… інтенсивного дихання.

Лізельда не знала, як пояснити побачене. Чи це була перервана любовна сцена, чи все значно складніше, ніж здається. Одне було зрозуміло — момент ідеальний, щоб ефектно з’явитися й повернути загублене.

Лікар уже пішов, коли вона вийшла з тіні кущів і безшумно підійшла до парочки.

— Ось ваша брошка. Ви, мабуть, не помітили, що загубили її не тут, а в оранжереї.

Вона широко посміхнулася — перевірку на чесність пройдено.

Ранок був світлим, майже зухвало безтурботним — на відміну від настрою Наталі. Усі, хто зібрався за сніданком — і Віола, і Антуан, і Поль — демонстрували завидний апетит. А вона машинально підносила ложку до губ. Її думки раз по раз поверталися до брошки, яку вчора Лізельда знайшла в оранжереї.

Наталі спершу й не подумала, що ця річ має до неї хоч якесь відношення. Але що було робити? Розігрувати ще одну виставу тепер уже для Лізельди, мовляв, вона жодної брошки не губила? Довелося взяти простягнуту садівницею річ. І лише коли опинилася у своїй кімнаті й уважно роздивилася брошку, Наталі зрозуміла, що та справді має до неї відношення. На зворотному боці вона побачила герб роду Дюваль. Маленький, тонкий, вибитий у металі настільки непомітно, що його можна було побачити лише під певним кутом до світла.

На мить у неї перехопило подих. Дуже небагато родів у королівстві мали власний герб, який карбували на фамільних коштовностях. Тільки дуже давні. А рід Дюваль — один із них. Нині він збіднів, і родових прикрас майже не лишилося. Переважна більшість були продані ще задовго до її народження, аби розплатитися з боргами. Ця брошка — реліквія з тих часів, коли рід ще не був остаточно розорений. Не було жодного сумніву — ця річ колись належала Жозефіні. Це був ще один доказ того, що вона бувала тут.

Наталі розривалася між суперечливими емоціями — знайдено нову ниточку, яка пов’язує Жозефіну з Вальмонтом, але що з того, якщо її сліди тут і обриваються. Жодної підказки, що було далі. В якому напрямку продовжити пошуки?..

— …неможливо! — емоційна реакція Антуана на одну з фраз Віоли змусила Наталі нарешті прислухатися до жвавої розмови за столом.

— Я й сама була надзвичайно здивована, — схвильовано мовила Віола. — Але все повторюється. Знову перстень, і знову з гербом ван-Ельстів.

Вона виклала на стіл нову знахідку. І всі одразу наблизилися щоб подивитися.

— Це ще одне підтвердження, що лорд Мортімер знайшов фамільний сховок, — озвучив Антуан те, що всі подумали.

— І, мабуть, він вирішив, що це місце ненадійне, — усміхнувся Поль. — Значно менш надійне, ніж дорожня сумка мадемуазель Віоли.

— Просто Морті знає, що з моєї сумки ще ніколи нічого не зникало, — гордо зауважила вона. — Як у романі “Ридикюль мадам Жоржетти”. Там мадам так відчайдушно захищала свою торбинку, що навіть грабіжники не наважувалися зазіхати на її вміст.

Антуан усміхнувся з розумінням — схоже, теж читав цей роман.

— Шкода, що вчора не вдалося простежити за лордом Мортімером, — він подивився на Поля, ледь піднявши брову. — Але нічого. Цієї ночі я беру чергування на себе. Очей з нього не спущу.

— Вважаю своїм обов’язком скласти вам компанію, — оголосила Віола. — Адже відповідальність на мені! Саме в моїй сумці з’являються коштовності.

— Буду дуже вдячний, — без вагань прийняв допомогу Антуан.

— Що ж, — усміхнувся Поль, — бажаю вам успіху. Треба сказати, заняття це доволі захопливе. Я б і сам не був проти повторити, але оскільки вже знайшлися добровольці…