Розділ 14. Травинка у волоссі, півень і брошка

Курник був чудовий. Просто розкішний. Лікар Альбан Тремо стояв перед дверцятами з ідеально відполірованим засувом і з неприхованою гордістю роздивлявся це сільськогосподарсько-архітектурне творіння.

Він мав повне право відчувати себе причетним до цієї маленької, але важливої перемоги. З ним радилися! До нього прислали двох працівників, яким доручили відремонтувати курник. Він мав дати їм вказівки з урахуванням ветеринарної науки. І як же приємно було бачити, що його поради справді взяли до уваги!

Альбан досі не міг повірити, що його взяли в штат і що він тепер частина цього чудового організму на ім’я Вальмонт. Йому навіть виділили кімнату, щоб він міг залишатися тут і вдень, і вночі. Гарну, з видом на стайню. Це справжнє визнання!

Він ще раз обвів поглядом курник. Все продумано: вентиляція, освітлення, сідала, з яких не зісковзуватимуть лапи, і навіть годівниці з регулюванням висоти. І все це — для його улюбленця Шарля та його нової подружки — курочки Лотти.

Так-так. Лікар був майже певен, що у Шарля роман. Або, принаймні, щось багатообіцяюче. Сьогодні він бачив їх разом — вони поважно прогулювалися садом удвох. Лотта вже не смикала пір’я з хвоста Шарля, що, на думку Альбана, було великим прогресом. Він знав: трошки більше білка в раціон, трохи морквяного відвару й настій трав — і в курочок налагоджується психоемоційний фон. Це перевірений рецепт.

Альбан навіть уявив, як Лотта акуратно вмощується в гнізді поруч із Шарлем. А він — інтелігент до кінчика гребінця. Виховання, манери, відчуття моменту...

До речі, про момент. Альбан глянув на небо. Воно вже потемніло. Сонце зайшло за обрій, а Шарля з Лоттою все не було. Легка тінь тривоги промайнула на обличчі лікаря.

Він почекав ще трохи. А потім тривога таки змусила його піти на пошуки.

Альбан пройшов першою алеєю — порожньо. Біля клумби з мальвами — лише коники. Зайшов за оранжерею — жодного пір’їнки. Попрямував у бік паркану.

— Шарлю! Лотто! — покликав він.

І раптом — десь у густій високій траві — щось заворушилося.

Альбан з полегшенням зітхнув, серце його забилося частіше. Поспішно рушив на звук і радісно вигукнув:

— Шарлю, друже, ось ти де! Вже час додому.

І все б нічого… Але, як виявилось за мить, об’єкт, що заворушився в траві, зовсім не був пернатим…

Цієї ночі Наталі вперше зрозуміла, чому трапляються всі ті неприємності, про які всі заздалегідь знають, що їх варто уникати, але ніхто цього не робить. Йшлося про поцілунки.

Схоже, усе те, що вона раніше вважала поцілунками, зовсім ними не було. А справжній поцілунок — це те, що відбувалося з нею зараз. Вона геть забула, яку небезпеку для жінки вони становлять. Узагалі, забула про все. Думки розвіялися. Вона просто існувала в його обіймах, у його диханні, в його запаморочливих пестощах.

Він був то ніжним, то наполегливим, то робив її невагомою, то наповнював солодкою важкістю все тіло до кінчиків пальців.

Вона майже не дихала. Пливла… чи танула…

Скоріше і те, й інше. І все водночас.

Тож коли раптом десь поряд почулося:

— Шарлю! Лотто!..

…вона не зрозуміла, що це, й вирішила не зважати.

Але звук повторився.

І кроки.

Людські.

Наближалися до них.

Наталі різко відсахнулася від Поля, наче її облило крижаною водою. Усе, що вона знала про правила пристойності, блискавично повернулося в голову, витіснивши решту.

— Що?! Хто?! — пробурмотіла вона, вдивляючись у темряву.

— Здається… лікар Тремо, — байдуже припустив Поль. Він не поспішав навіть поворухнутися і виглядав при цьому… нахабно задоволеним.

Наталі спробувала схопитися на ноги. Вийшло з третього разу — спершу вона заплуталася в траві, потім у комбінезоні, а потім у Полі.

Вона відчайдушно тягнула його за собою — віддуватися самотужки у цій сцені вона категорично не бажала.

Вони стояли. Розпатлані, пом’яті, розпашілі. В Поля у волоссі застрягла травинка. І Наталі з жахом подумала, що і в неї, мабуть, теж.

Лікар Тремо завмер за кілька кроків від них.

— О… перепрошую! Не хотів вас потурбувати… — пробелькотів він, бліднучи й червоніючи, — я… так вийшло… почув шарудіння в траві… подумав… що це Шарль… він десь загубився…

Наталі гарячково шукала спосіб розрядити обстановку.

— Н-ні! Ви нас зовсім не потурбували! Ми просто… просто…

(невже вона це зараз скаже?!)

— …шукали в траві мою брошку!

Вона зрозуміла, що видала себе з головою в ту ж мить, як ці слова злетіли з губ.

Брошка.

На брезентовому мисливському комбінезоні.

Нічого «переконливішого» вигадати було неможливо.

Поль мовчав. З підступною посмішкою. Такою посмішкою, наче все, що відбувалося зараз, його навіть веселило. Наче це не він винен у тому, що Наталі не знала, куди себе подіти.

Вона непомітно копнула його носком черевика в гомілку. І послала найпалкіший погляд, на який тільки була здатна, вклавши в нього безмовну вимогу: підіграйте!

І він підіграв. З відточеною театральністю:

— Так-так, справа в брошці. Ми вийшли перед сном на прогулянку… нічого не віщувало біди… така гарна ніч! І тут раптом — трапляються ж такі напасті! — моя чарівна дружина загубила брошку. Ми одразу в траву — шукати. Шукали-шукали! Так захопилися. Виявляється, це дуже азартне заняття.

Наталі була готова провалитися крізь землю від його натяків. Якби не присутність лікаря Тремо — вона б уже знайшла, що сказати цьому безсоромному нахабі.

— Так-так, — з розумінням кивнув лікар, — у такий час… у траві… знайти маленьку брошку дуже важко. А може… я вам допоможу? — щиро запропонував він.

— Дякуємо, але не варто, — посміхнувся Поль. — У нас непогано виходить удвох, — він перевів погляд на Наталі, — правда ж, кохана дружино?

Потім знову на Альбана:

— А вам же ще Шарля шукати.

— Ой, так… Шарль… — похопився лікар і поспішив піти, бубонячи щось про «вихованих птахів» та «інтелектуальний рівень курей».