Розділ 13. Отрута спогадів та уламки батьківства

Оранжерея дихала вологою вечірньою тишею. Крізь тріснуті вітражі пробивалося останнє проміння передзахідного сонця, лягаючи примарними плямами на потріскану плитку та листя рослин, що вижили в хаосі запустіння. Лізельда в сіро-зеленій робочій сукні з темними плямами ґрунту і слідами пилку, з волоссям, закрученим у тугий вузол на потилиці, завершувала огляд. Її блокнот був списаний дрібним, майже каліграфічним почерком: назви, спостереження, схеми грядок і нотатки щодо можливого відновлення.

Сьогодні їй доручили провести обстеження оранжереї й скласти план робіт. Перше завдання від нових господарів. Вона взялася за нього з усією старанністю, на яку тільки була здатна. По-перше, робота в оранжереї їй справді була до душі. А по-друге, вона мала намір справити найкраще враження на власників Вальмонта. У її планах було здобути їхню повну довіру. Не лише заради того, щоб виконати завдання, отримане від Боше та Сигізмунда, а й задля досягнення власних цілей.

Вона сіла на перевернутий ящик і ще раз пробіглася очима по своїх записах. Десятки вцілілих рослин, і ще більше загиблих. Але жодного сліду Тіні-Серця.

Вона шукала її. З самого ранку, відколи увійшла в оранжерею. Кожен листочок, кожен паросток розглядала з надією — а раптом це вона? Ні. Нічого. Жодного пагінця, жодної зів'ялої форми, жодного натяку. Звісно, наївно було сподіватися знайти Тінь-Серця так одразу. Але й безглуздо було б зовсім не мати надії. Колись, хай і дуже давно, вона могла рости саме тут. Бо надто вже схожий сердцеподібний листок на гербі Вальмонта на листочок цієї рослини. Випадковий збіг? А от і ні. Лізельда не вірила у такі збіги.

Адже саме ця рослина була сенсом життя професора Ільсана Монд’єра. Її наставника. Зарозумілого сноба, що розбив їй серце.

Лізельда заплющила очі. В грудях боляче кольнуло. Вона згадала той день. Тоді їй було двадцять. Після довгих вагань вона нарешті наважилася відкритися йому. Ільсан часто виділяв Лізельду серед інших студентів, і їй почало здаватися, що почуття взаємні. Того разу він проводив практичне заняття в королівському ботанічному саду, і коли студенти розійшлися, вона підійшла до нього, схвильовано, але й твердо. Сказала тихо, але впевнено — що кохає його. Що захоплюється не лише його розумом, а й ним самим.

Він глянув на неї з таким крижаним, поблажливим спокоєм, що навіть зараз їй хотілося вдарити себе за те зізнання.

— Дорогенька, — сказав він з тінню усмішки, — студентки часто закохуються у своїх геніальних професорів. Це нормально. Минеться.

Він поплескав її по плечу, як неслухняну ученицю.

— Зосередьтеся на книжках. На ботаніці. А не на… дурницях.

І того вечора, сидячи на самоті в своїй кімнаті, Лізельда заприсяглася собі, що він іще пошкодує про свої слова. Вона знайде Тінь-Серця. Сама. Без його настанов, без його протекції. І отоді — тоді професор подивиться на неї інакше. Не як на закохану дурепу, а як на рівну. На співавтора. На ту, хто змогла зробити те, що не вдавалося навіть йому.

Лізельда відкинула з чола неслухняне пасмо і різко підвелася з ящика, рішуче відганяючи болючі спогади. Хай поки слідів Тіні-Серця знайти не вдалося — вона все одно була задоволена тим, як минув цей день. Тут, в оранжереї, вона почувалася у своїй стихії. Її не лякав безлад, не гнітило запустіння. Навпаки — їй подобалося, що вижили саме агресивні рослини. Отруйні, уперті, небезпечні — вони були її улюбленцями. Якби її воля — вона б віддала цим створінням добру половину оранжереї. Але господарі, звісно, на таке навряд чи погодяться.

Хоча… ще невідомо, хто насправді має право наводити тут свої порядки. Лізельда хижо всміхнулася. О, для багатьох це може стати несподіванкою, але можливо, вона теж має якесь відношення до ван-Ельстів. Так-так, можливо, по батькові вона ван-Ельст. Якось мати, у пориві відвертості, з властивою їй сумішшю досади й гіркої насмішки, зізналася, що в них із Грізельдою різні батьки. Що в молодості в неї був зв’язок з одним із ван-Ельстів. Короткий. Таємний. Без наслідків — окрім одного, цілком очевидного.

Хто саме був героєм того швидкоплинного роману, мати не сказала. Ні імені, ні доказів. Лише втомлене: «ти ж і сама все розумієш».

І Лізельда розуміла. Не приймала на віру, ні. Але й не відкидала. Диму без вогню не буває. Недарма ж вони з сестрицею такі різні. А може, саме тут, у Вальмонті, вона знайде якісь докази чи зачіпки. І якщо підтвердиться, що Лізельда по батькові ван-Ельст, тоді вона повоює за цю оранжерею. А може, й не лише за неї.