Нічна пригода, якої Сигізмунд чекав із нетерпінням, мала от-от розпочатися. До воріт Вальмонта залишалося кілька сотень метрів.
— Зупинися тут, — наказала мадам Боше, постукавши кісточками пальців по даху екіпажу. — Далі не їдемо.
Сигізмунд із виглядом змовника допоміг їй вибратися назовні. Вона велично ступила на землю, мов імператриця на килим перед троном, і нагородила кучера байдужим поглядом.
— Чекай на нас тут скільки буде треба.
Запилена дорога до Вальмонта тягнулася вперед, освітлена лише блідим місячним сяйвом. Вони збиралися подолати решту шляху пішки, щоб не привертати зайвої уваги. Сигізмунд подивився на маєток — величний, старовинний, повний таємниць, а тоді перевів погляд на мадам Боше.
— Ух, — вирвалося у нього. — Яка ніч. Яка пригода. Яка ви.
Настрій був чудовий. Хоча біноклів їм дістати не вдалося, зате вони мали дещо краще — ключ від воріт Вальмонта. Його продала їм Грізельда, коли дізналася, що візит до “Крамниці Мисливця” для її постояльців видався не дуже вдалим.
Грізельда розповіла цілу історію, звідки в неї цей ключ. Мовляв, його випадково впустив Фабрицій — колишній управитель. Через згубну пристрасть до спиртного він постійно губив ключі від маєтку. Доводилося щоразу робити нові, поки він не придумав замість того, щоб носити їх із собою, вішати на гілку дерева, яке росло біля воріт.
Сигізмунд припускав, що Грізельда могла не стільки знайти загублений ключ, скільки поцупити його у нетверезого Фабриція, але це не мало значення. Головне, що тепер вони з мадам Боше могли будь-якої миті безперешкодно проникнути в маєток. Чим і збиралися скористатися. Знайти затишне місце в саду та поспостерігати, що там коїться по вечорах.
Єдиною перешкодою для їхньої затії міг стати нічний сторож, який, за словами Грізельди, з’явився у Вальмонті. Виявляється, сторожем став чорний ворон — улюбленець Наталі. Хазяйка таверни так і не пояснила, чому варто остерігатися якогось птаха.
— Цікаво, — кашлянув Сигізмунд, — чому Грізельда такої високої думки про ворона?
— Бо в такій глушині ворон — це вже інтелект, — процідила мадам Боше. — Подекуди — єдиний.
Коли ворота опинилися в межах видимості, Сигізмунд примружився.
— А ось і ворон, — вказав він. — На воротах. Сидить. Чи то спить, чи то чатує.
— Зробимо паузу, — наказала мадам Боше. — Поспостерігаємо.
Сигізмунд був не проти. Йому подобався цей вечір, і чим довше він триватиме — тим краще.
— Мадам, дозвольте запропонувати вам стілець, — чемно вклонився він, коли помітив обабіч дороги зручний пеньок, там де росли дерева.
Боше скористалася пропозицією й опустилася на пеньок із таким виглядом, наче це й справді вишуканий різьблений стілець з останньої колекції “Deritour”.
Вони почали стежити за вороном, але той і не думав рухатися. Щоправда, Сигізмунда більше вражала нерухомість мадам Боше. Бо щойно вони зійшли з дороги, навколо закружляли зграї комарів, розспівуючи свої огидні пискляві арії просто у вуха. Він несамовито ляскав себе то по шиї, то по руці, а мадам Боше й оком не змигнула. Хоча був би він комаром — і сам ніколи в житті не наважився б вкусити таку жінку.
— Час скористатися порадою Грізельди, — холодно мовила вона за якийсь час.
Порада відьми з “Останньої Ложки” була вельми сумнівна. Вона стверджувала, що ворона можна відволікти якоюсь блискучою річчю. Але птах хитрий — на дешеві цяцьки не поведеться. Його цікавлять лише коштовності чи благородний метал.
Сигізмунд уже навіть звик, що кожен день пригод коштує йому чергового перстня. Але в обмін на захопливу нічну авантюру… жертва гідна.
Він підійшов ближче, переконався, що ворон дивиться в його бік, замахнувся і жбурнув перстень якомога далі. Той дзенькнув десь у кущах. Ворон розправив крила й злетів з воріт.
— Спрацювало, — задоволено констатувала мадам Боше.
Вони скористалися ключем і тихенько проскочили всередину. Кущі, тінь, місяць і азарт нічного шпигунства — усе було як слід. Майже все.
За кілька кроків Сигізмунд зупинився і витріщився вперед:
— Ви це бачите?
Два силуети промайнули між деревами. У брезентових комбінезонах, схожих на ті, що продавалися у “Крамниці Мисливця”.
— Це ж Поль і його “дружина”! — ахнув він.
— Тихіше, — шикнула на нього мадам Боше. — За ними! Тепер ми нарешті дізнаємося, навіщо їм мисливське спорядження.
І буквально за пару хвилин вони дізналися. Виявилося, екіпірування було потрібне, щоб…
…Сигізмунд і мадам Боше, приголомшені, спостерігали з-за кущів, як “мисливці” попадали в траву, від душі насміялися — і раптом почали цілуватися. Так захоплено, що Сигізмунд не втримався й хмикнув із гордістю:
— Ох, племінничок… оце так… наша ван-Ельстівська гаряча кров!
— Тихіше! — знову шикнула мадам Боше й потягнула його назад. — Нам тут більше нічого робити.
Вони вибралися за ворота й швидко замкнули їх. Знову налетіли зграї комарів. Довелося поспішати до екіпажу.
— А може, в Поля все-таки не фіктивний, а справжній шлюб? — обережно припустив Сигізмунд. — Докази, так би мовити, досить переконливі.
— Якраз навпаки, — відрізала мадам Боше. — Справжні подружжя цілуються в спальнях, а не влаштовують нічні забіги садом у мисливських костюмах.
— Але що це тоді було?
— Як у дешевенькому романчику, — пирхнула вона. — “Дружина за контрактом завойовує серце чоловіка”. Наталі виявилася хитрішою, ніж ми думали. Вирішила спокусити свого фіктивного чоловіка. Не хоче випускати таку вигідну партію з рук. Але я не збираюся здаватися. Ми їй завадимо.
— Як?
— Скандали, сварки, інтриги — моя сильна сторона, — зловісно всміхнулася мадам Боше. — Для початку пустимо в хід кашкет з омолоджувальним ефектом.
— Ми ж купували його для вас, — нагадав Сигізмунд, трохи розгублений.
— Ви справді в це повірили? — вона всміхнулася. — Ні, цей кашкет стане кашкетом розбрату.