Розділ 11. Комбінезон, ворон і трохи гравітації

Поль і не думав, що цей вечір вийде саме таким. Замість шпигунських пригод — тиха розмова в напівтемряві. Напевно, зі сторони вони з Наталі виглядали б як звичайне подружжя, яке вирішило провести годинку-другу перед сном у саду, якби не мисливські костюми. Втім, якщо до цієї миті Поль вважав, що брезентовий комбінезон будь-яку жінку перетворить на лісоруба, то дарма. Принаймні існувала одна мадемуазель, жіноча врода якої анітрохи не псувалася, а навіть у певному сенсі вигравала від мисливського вбрання.

Поль, звісно, здогадувався, що його чарівна «дружина» попрацювала над комбінезоном голкою й ниткою, і якщо вже вона так старанно готувалася до їхньої нічної авантюри — він просто зобов’язаний був зробити цей вечір цікавим. Принаймні так він сам собі пояснював несподівану відвертість, з якою заходився розповідати про дитячі та юнацькі пригоди.

Він уже майже змирився з думкою, що цим усе й завершиться: тихою розмовою під шелест листя. Але щойно подумав про спокій, як раптом…

Лорд Мортімер стрепенувся, каркнув — і злетів у повітря.

— За ним! — майже одночасно вигукнули вони з Наталі.

Лава аж затремтіла, коли вони підхопилися з неї. Поль кинувся слідом за вороном, що летів низько, ніби навмисне обираючи найскладнішу траєкторію. Алея швидко скінчилася, почалися кущі. Гілки били по плечах, трава шелестіла під ногами.

Наталі не відставала ані на крок. Хоч Поль не міг не помітити: з комбінезоном було не все ідеально. Його вправна «дружина» чудово підігнала екіпірування по талії та стегнах, але, здається, трохи не вгадала з довжиною й шириною штанин. Ноги плуталися у складках брезенту.

Та хто звертатиме увагу на такі дрібниці, коли їх обох охопив мисливський азарт? Здавалося, ворон справді летить до сховку, де зберігаються всі таємниці світу. Головне — не відстати.

Проте за кілька метрів Поль таки збавив швидкість. Він бачив — Наталі важко дається цей темп.

— Боюся, ще трохи — і ви станете жертвою нашої авантюри, — усміхнувся він.

— Що?! — обурилася вона. — Здатися, коли ціль зовсім поряд?!

— Я вже й Морті випустив з поля зору, — спробував Поль змінити тактику.

— Та он же він… десь там, — махнула Наталі рукою. — Хутчіше, месьє Обережносте! — скомандувала вона з глузливою посмішкою й кинулася щодуху далі.

Поль усміхнувся і помчав за своєю азартною «дружиною».

Але за кілька метрів сталося те, що неминуче мало статися. Наталі перечепилася — точніше, майже перечепилася. Поль устиг. Схопив її за руку, втримав. Відчув, як гаряче й міцно її пальці стиснули його долоню.

Він знав — ця дрібна прикрість не зменшить рішучості Наталі наздогнати ворона, але, принаймні, тепер він уже не мав наміру відпускати її руку. Хоч якась страховка.

Погоня продовжилася. Але, на жаль, до наступного повороту вони не добігли.

Крок — корінь — брезент — гравітація.

Поль лише встиг зрозуміти, що вони падають. Згрупувався, як міг, і прийняв удар на себе. Добре, що земля в саду була м’яка, а трава густа.

Слідом на нього впала Наталі.

Тиша.

Але за мить, ще не до кінця усвідомивши, що сталося, вони раптом почали тихо, майже беззвучно сміятися. Хто перший? Вона, він, обоє водночас? Поль не знав, від чого їм стало так весело. Від того, чим завершилася їхня божевільна витівка? Чи від того, що вона й так мала мало шансів на успіх і не могла скінчитися інакше? Вони обоє вже реготали вголос, безпорадно борсаючись, наче два дикобрази, що застрягли в мішку з картоплею.

— Де ваша рука? — спитала Наталі, намагаючись сісти, але тільки сильніше втислася в нього.

— Десь між вашим коліном і гілкою, яка, сподіваюся, не порвала мої штани, — пробурмотів Поль. — І, дозвольте зауважити, ваше друге коліно розташувалося… гм… дещо небезпечно.

— Ой! — скрикнула вона винувато й так різко змінила позу, що знову втратила рівновагу.

Вони знову сміялися й борсалися…

Довго? Недовго?

А тоді час ніби зупинився.

Вона була так близько. Непристойно близько. Поль раптом відчув не вагу її тіла, не незручність — а щось інше. Ледь відчутне тепло, вигин талії, округлість стегна, ніжне дихання біля самого обличчя. І навіть крізь брезентову тканину він відчув… жіночність. Дивовижну, живу, вперту й справжню.

Вона раптом перестала сміятися. Дивилася на нього. Очі — широко розплющені. Щоки — рум’яні. Губи — трохи привідкриті. Як на тій фотографії…

Світ зник. Залишилися лише вони двоє, збиті з ніг дурною погонею за вороном, сам на сам із нічним садом, раптовою тишею та цим дивним, майже магічним тяжінням.

Поцілунок напрошувався сам собою. Не потребував слів, приводів чи пояснень. Був єдиним логічним продовженням цієї безглуздої ночі. Це був він — той момент, на який Поль так довго чекав, аби показати їй, що таке справжній поцілунок.

— Я сплачу штраф… — прошепотів він і наблизився до її губ. — П’ять штрафів. Бо те, що зараз станеться, заслуговує п’яти…

Чи могли в ту мить він чи вона бачити, що відбувається довкола? А між іншим, навколо почало коїтися дещо дуже цікаве…