Розділ 9. Віяло, комбінезон і вишневий пиріг

Наталі ніколи б не подумала, що стоятиме перед дзеркалом у мисливському комбінезоні кольору болотного мулу й думатиме, що виглядає не так уже й жахливо. Все-таки роки, проведені з Віолою на мансарді, коли їм доводилося економити буквально на всьому, навчили її вправно поводитися з ножицями, голкою та ниткою. Бувало, з двох зношених суконь вона майструвала одну цілком пристойну і навіть симпатичну. Після такого досвіду підігнати мисливський комбінезон під себе — не така вже й складна задача. Принаймні не складніша, ніж пошити наволочки з весільної сукні. І чому, до речі, в неї досі не доходять до цього руки?

— Отак, — сказала Віола, акуратно скріпляючи шпилькою тканину на плечі. — Тепер сидить, як на тебе пошитий.

Звісно ж, тітонька не могла пропустити такого хвилюючого моменту, як збори племінниці на «нічну авантюру», й прагнула особисто все проконтролювати.

— Ти таки певна, що не хочеш піти з нами? — спитала Наталі, обертаючись до неї. — Інтуїція підказує мені, що з цього може вийти щось цікаве.

— О, задум справді чудовий, — загадково всміхнулася Віола. — Просто… ви впораєтеся й удвох.

Вона промовила це так невимушено, що стало очевидно: у цих словах приховане щось на кшталт «не хочу вам заважати».

— Віоло, люба, я ж бачу тебе наскрізь, — м’яко засміялася Наталі.

Романтична душа тітоньки не полишала мрій про перетворення фіктивного шлюбу на справжній.

— У нас із Полем не вечірнє побачення, а ділова авантюра. І жодних підстав залишати нас наодинці немає.

— А я й не намагаюся, — незворушно відповіла вона. — Я, може, й приєдналася б до вас, та вже домовилася про вечірнє чаювання з месьє Марлоу.

— Та невже? — зацікавилася Наталі.

— Розумієш… виявляється, він дуже любить творчість Овідія Ноктюре, — почала емоційно пояснювати Віола, — але ще не знайомий з усіма його творами. От і запросив мене на чай, аби я познайомила його з Ноктюре ближче. Не могла ж я відмовити, коли йдеться про мого улюбленого поета?

— Авжеж, не могла, якщо йдеться про улюбленого поета, — з найсерйознішим виразом обличчя кивнула Наталі. А вже за мить її губи самі собою розтягнулися в усмішці: — А чи не з приводу цього поетичного чаювання з кухні так смачно пахне вишневим пирогом?

Віола трохи зашарілася, наче її спіймали на місці злочину.

— Е-е-е… так, я поставила пиріг. Але в мене не було вибору. Як можна вивчати творчість Ноктюре без вишневого пирога, якщо він присвятив свій найкращий вірш квітучій вишні?

Наталі знову з серйозним виглядом погодилася, хоч і здогадувалася, що причина простіша: просто Антуан любить пироги.

Коли Наталі та Поль вийшли з дому, в сад уже спустився вечір — м’який, запашний, затишний. Вона бадьоро крокувала в мисливському комбінезоні, а Поль із усмішкою поглядав на неї. Наталі все чекала, коли ж він скаже щось жартівливе про її зовнішній вигляд — і він не підвів.

— Якби я був дичиною, то впав би замертво від одного погляду на таку мисливицю.

І чому навіть його насмішки такі схожі на компліменти?

Пошуки Морті не зайняли багато часу. Він сидів на воротах. Невимушений і суворий. Тепер він часто проводив там час, немов узяв на себе роль охоронця. Скільки він там просидить — було невідомо, тож Наталі та Поль вирішили вмоститися на найближчій лавці та поспостерігати.

Час минав. Морті — ані руш. Ось уже на небо викотилася сирна голова повного місяця. Почали спалахувати перші зорі.

— Схоже, він заснув, — припустила Наталі, коли минули вже дві вічності й почалася третя.

— Або віддається філософським роздумам, — висунув свою версію Поль, — про несправедливість буття.

А як не замислитися над філософськими темами, коли абсолютно нічого не відбувається.

Ліхтарі поки були вимкнені, вечірнього світла вистачало, щоб бачити обриси дерев і кущів. Від нудьги Наталі час від часу підносила бінокль до очей і роздивлялася хащі. Те саме робив і Поль.

— О, бачите? — пожвавішала вона, коли помітила бодай якийсь рух у віддалених кущах. — Здається, там кіт.

— Це, мабуть, той самий, про якого казав наш ветеринар, — Поль теж його помітив. — Розкішний.

— Я поки так і не спитала в Огюстена, чи це його красень, — згадала Наталі.

Кіт не звертав на них уваги і неквапливо прямував кудись алеєю, як справжній аристократ: велична плавна хода, незалежність у кожному русі.

— Нагадав мені одного кота, — раптом мовив Поль, задумливо, майже з ніжністю. — Його звали Максиміліан. Він теж був білосніжним. І саме завдяки йому я став парфумером.

Наталі мало не впустила бінокль від подиву.

— Котові ви завдячуєте своєю кар’єрою?

— Неочікувано, правда ж? — усміхнувся Поль.

— Ще й як. Розкажіть! — попросила вона.

Він зробив паузу, ніби пригадував як усе було. Наталі здогадалася — це історія з далекого дитинства.

— Мрія стати парфумером у мене була давно, — почав Поль. — Тільки шансів успадкувати фабрику, що належала дідові, було обмаль. Він збирався обрати спадкоємцем одного з онуків — найгіднішого. А їх у нього було, разом зі мною, одинадцять. Одинадцять! І я був най… непоказнішим. Або, принаймні, сам себе таким вважав. Не те щоб я був дурним — просто нічим не вирізнявся. Особливо на тлі одного кузена, який у шість років читав формули, й іншого, що у сім років уже збирав перегінний апарат з підручних засобів. А я…

Він знизав плечима.

Наталі здивувалася. Тепер, коли кожна нова колекція парфумів Поля викликала шалений ажіотаж, а в газетних статтях його називали маестро парфумерії — в це важко було повірити.

— Я просто любив спостерігати за ароматами, за їхнім життям, народженням і розвитком. Запам’ятовував, як пахнуть квіти, кора дерев, мило, сторінки книжок, нічний вітер, як відрізняється запах крапель дощу на початку та наприкінці грози… Але що з того, якщо ти не вмієш нічого відтворити?

— Але ж ви вмієте! — заперечила Наталі.