Розділ 7. Предмети першої необхідності та мисливський азарт

Після сніданку Наталі збиралася поговорити з кількома слугами, і передусім з Лізельдою, але навіть не встигла вийти з кімнати, як до неї завітав гість — Поль. За її планом, сьогодні вони взагалі не мали бачитися, щоб заспокоїтися після вчорашньої ночі. Але хіба у Вальмонті хоч щось іде за планом?

Вигляд у гостя був точнісінько такий, як за сніданком — підозріло задоволений. Його обличчя осяювала змовницька усмішка, а в очах танцювали іскри схвильованого нетерпіння.

— Нам терміново треба з’їздити в Хельбрук, — оголосив він замість привітання.

Більш несподіваної заяви годі було й уявити. Наскільки знала Наталі, Хельбрук — це найближче до Вальмонта містечко, але й туди було їхати не менш як три години.

— У Хельбрук? Навіщо? — здивовано запитала вона.

— Треба купити речі першої необхідності, — відповів Поль тоном людини, яка щойно відкрила велику таємницю.

Його слова викликали ще більше здивування. Тепер, коли у Вальмонті повно слуг — є кому їздити на закупи.

— Речі першої необхідності? — перепитала вона. — Але для чого?

— Для нашої нічної авантюри, — урочисто повідомив Поль.

Якби Наталі пила чай, то точно вдавилася б. Нічної? Авантюри? Цікавість спалахнула миттєво, вступаючи в боротьбу з настороженістю. Але настороженість трималася. Бо з Полем завжди слід бути обережною. Особливо коли він вимовляє слово «нічної» так багатозначно. Добропорядні люди вночі сплять, а не… а не що?

— Про що мова? — поцікавилася Наталі. Цікавість перемогла.

Поль зробив крок уперед, витягнув із внутрішньої кишені щось на ланцюжку й урочисто простягнув їй.

— Ось.

У неї на долоні опинився медальйон — не зовсім звичайний, радше навіть дивний. Прикраса була у формі ключа, інкрустованого камінцями. Безперечно, цікава річ, але аж ніяк не пояснювала, яку авантюру Поль зібрався влаштувати і для чого.

— Гарно, — кивнула Наталі. — Але що це?

— Можливо, ключ від лабораторії мого пращура Августина ван-Ельста. На ньому вигравіювані ініціали «A. в-E.». А інших родичів із такими ініціалами я не згадаю.

Наталі ахнула:

— Якщо це справді так… значить, ми близькі до розгадки! Якщо є ключ — знайдуться і двері! Але звідки він у вас?

— А ось тут починається найцікавіше, — багатозначно всміхнувся Поль. — Цей ключ — точніше, медальйон — знайшли за доволі незвичних обставин, до яких безпосереднє відношення має лорд Мортімер.

— Морті?! — Наталі здивувалася, але потім згадала, що її чорний філософ уже якось знаходив ключ. Схоже, це в нього хобі таке.

— Сьогодні вранці, — продовжив Поль. — Антуан розповів, що в дорожній сумці Віоли виявився цілий сховок. Ворон туди складає всілякі блискучі речі. Серед них був і цей медальйон.

— Так, у мансарді в нього теж був сховок, — кивнула Наталі. — Він туди зносив усе блискуче: ґудзики, шпильки, намистини…

Вона замовкла. Їй раптом спало на думку, що останнім часом вона зовсім мало уваги приділяє Віолі. Стало прикро. Адже навіть про таку цікаву знахідку довелося дізнатися не від неї, а від Поля.

Тим часом він продовжував сипати сенсаціями:

— І медальйон — не єдина фамільна коштовність, яка опинилася в сховку Лорда Мортімера. Там був ще й перстень з нашим родовим гербом.

— Звідки ж Морті все це бере? — вражено вигукнула Наталі.

— Гадаю, він натрапив на якесь сховище. Або сейф. Десь у Вальмонті. Там зберігаються родові коштовності. А можливо, не лише коштовності, а й родинні таємниці.

— Родинні таємниці?

— А чому ні? — переконано заявив Поль. — Якщо там був ключ від лабораторії, можливо, там є і документи про неї. Схеми, карти, формули — все, що пов'язано з Августином. А може, там є щось, що допоможе розгадати таємницю Жозефіни. Адже її доля якось пов'язана з Тінню-Серця, як і доля самого Августина.

У грудях у Наталі закололо від нетерпіння. Слова «Жозефіна» і «сховок» в одному реченні діяли на неї магічно.

— Але як знайти цей сейф? — запитала вона.

— А ось це і буде наша нічна авантюра, — Поль хитро примружився. — Якщо вірити розповідям Віоли, лорд Мортімер тягне знахідки до сумки саме вночі. А отже, саме тоді він і літає до сейфа за черговою річчю. Треба тільки простежити за ним. Він сам нас приведе до цілі. Логічно?

Звучало логічно. Але було стільки нюансів.

— Найімовірніше, сховок десь поза будинком, — продовжив Поль. — Я майже не бачу Морті в домі, а от у саду він постійно. Можливо, скарб і таємниці сховані в дуплі, альтанці або… в статуї. Така екстравагантність цілком у дусі ван-Ельстів.

Наталі теж помітила, що відтоді як вони прибули у Вальмонт, в домі Морті майже не було ні вдень, ні вночі.

— То як вам мій план? — тріумфально глянув на неї Поль.

План був непоганий, можливо навіть блискучий. Міг спрацювати. Але як вона могла схвалити затію, яка передбачала залишитися наодинці з ним уночі в саду після того, що було вчора?

— Непереконливо… — заявила Наталі. — Успіх зовсім не гарантований. По-перше, Морті спостережливий і напевно помітить стеження. По-друге, він швидко літає — не доженеш. І взагалі, з чого ви взяли, що саме цієї ночі він знову полетить до того сейфа чи сховку, якщо він узагалі існує?

— Але спробувати варто, — резонно заперечив Поль. — Та якщо ви боїтеся садових хащ, комарів чи моєї скромної компанії — не наполягатиму. Піду сам, — заявив він із найневиннішим виглядом.

Наталі обвела його поглядом. Поль її провокував. Навмисно. Але якщо вона не погодиться — він же справді піде сам. Чому вона має залишати всі найцікавіші пригоди йому?

— Якщо ви гадаєте, що я дозволю вам самостійно влізти в таку авантюру, то помиляєтеся. Без мене вам не впоратися. Ви погано знаєте звички Морті. Він вас обкрутить кругом пальця.

— Чудово! — Поль навіть не приховував задоволення, що домігся свого. — Тоді їдемо в Хельбрук. Нам треба завітати у «Крамницю мисливця». Як ви самі слушно зауважили, під час нашої авантюри, можливо, доведеться швидко пробиратися крізь садову рослинність, тож треба дещо придбати: по-перше, зручний одяг для вас і для мене, по-друге, ліхтарі, а якщо пощастить — біноклі. Усі ці речі першої необхідності — за мій рахунок, звісно. І так, я не забув про штраф. П’ятдесят естронів від мене понад усі витрати.