Розділ 6. Два сніданки та великі плани

Лізельда не любила бувати в таверні своєї сестри, але коли справа того вимагала, вона могла заплющити очі на такі дрібниці, як немитий посуд і вікна, зарослі павутинням. За сніданком у «Останній Ложці» на неї вже чекали Боше та Сигізмунд — парочка доморощених інтриганів, які тимчасово стали її союзниками.

Грізельда подала яєчню на посрібленій таці, яка явно не належала закладу. На цьому пільги для столичних гостей закінчувалися. Кава, розлита по чашках, пахла чим завгодно, тільки не кавою.

Втім, Боше, слід визнати, майстерно ігнорувала вбогість обстановки, а сяючий, мов канделябр у бальній залі, Сигізмунд бачив лише її.

Лізельда, як завжди, тримала спину прямою, губи — в напівусмішці, а справжні думки — під сімома замками. Вона обережно відрізала шматочок яєчні й трохи нахилила голову до Боше:

— Дякую за вашого чудового кота, мадам, — м’яко промовила вона. — Він виконав завдання бездоганно. Відволік ворона в потрібну мить — і ніщо не завадило мені справити потрібне враження на господарів Вальмонта.

Боше, потягуючи блідо-коричневу рідину з чашки часів Феофіла IV, трохи підняла брову:

— Сподіваюся, зусилля мого Арчибальда не були марними?

— Звісно, ні, — запевнила Лізельда. — Мене взяли в штат.

Боше кивнула — ледь помітно, з тією стриманою прихильністю, з якою імператриці нагороджують найкращих пажів.

— Гм, — зронила вона, — ви, мабуть, одна з небагатьох, хто з першого разу робить те, що треба.

Похвала мадам Боше — річ рідкісна й на смак приблизно як лимон у соєвому супі. Лізельда внутрішньо всміхнулася. Прихильність співрозмовниці була для неї неважлива. Їй потрібна була увага зовсім іншої людини. І тепер, коли вона влаштувалася до оранжереї Вальмонта, отримає те, чого так прагнула.

Вона згадала профіль свого професора Ільсана Монд'є. Бездоганний. Зарозумілий. Недосяжний. І все ще неймовірно цікавий. Нічого… Незабаром він пошкодує, що знехтував нею. Вона знайде Тінь-Серця. Або хоча б відомості про неї. І тоді… тоді невідомо, хто кому ще лекції читатиме. Він життя віддасть за таку рідкість. А вона вже подумає, як тим життям розпорядитися.

— Отже, ви вже у штаті, — голос мадам Боше набув владних ноток. — Сподіваюся, всі сили зосередите на питанні, заради якого вас і найняли. Чи є вже якісь спостереження щодо… характеру шлюбу?

— Поки нічого певного, — відповіла Лізельда і зробила таки ковток кави (чи не кави?). — Я б не стала недооцінювати противників. Вони доволі вправно створюють ілюзію подружжя.

— Як саме? — втрутився Сигізмунд.

— Принаймні вчора, — з іронічною усмішкою розповіла Лізельда, — подружжя разом пішло до спальні господині. Досить пізно.

— Еге, племінничку… — Сигізмунд хмикнув. — Відчувається кров ван-Ельстів. Який хитрий.

— Звичайно, — промовила мадам Боше з ноткою зверхності. — На елементарні речі в Поля розуму вистачає. Але, дорогенька Лізельдо, саме для цього вас і найняли — щоб ви знаходили способи. Переконливі. Безпомилкові.

— Не хвилюйтеся, — хижо усміхнулась Лізельда, — я знаю, що робити. Треба втертися в довіру. Хазяйка має відчути в мені союзницю, я повинна стати для неї близькою подругою. А далі — все просто. Рано чи пізно вона сама все розповість. Відкриється. Свідомо чи ні — видасть, які в них насправді стосунки. Що там відбувається ночами в спальні, коли “чоловік” відвідує свою “дружину”.

— Ммм, — мадам Боше повільно кивнула. — Ви знаєтеся на людських слабкостях. Я ціную це в людях.

Сигізмунд задоволено хмикнув і кинув на Лізельду погляд — такий, яким гравці в карти оцінюють, чи не туз у суперника в рукаві. Лізельда не розгубилася.

— Я хотіла б попросити, — мовила вона, злегка схиляючись до столу, — щоб Арчибальд поки побув зі мною у Вальмонті. Він мені потрібен.

Мадам Боше на мить примружилася, потім схвально кивнула:

— Гаразд. Але ви маєте добре піклуватися про нього. Він не терпить дилетантів.

— Звісно, мадам, — пообіцяла Лізельда.

Вона вміла поводитися з котами. Арчибальд зробить усе, що їй потрібно. Вони дивилися на людей однаковими очима.

Поль за сніданком не зводив очей з Наталі, а вона дивилася лише в тарілку. Схоже, його чарівна “дружина” досі не могла отямитися після вчорашнього поцілунку. Хоча… чи можна було це назвати поцілунком? Поль, мабуть, охарактеризував би це як напівпоцілунок. Він стримався. Знову. Не хотів її злякати. Але цього разу встиг насолодитися ароматом її губ трохи довше. Вони пахли ваніллю, медом, літнім заходом сонця, чомусь ромашкою, передсвітанковою росою і… ще чимось… невловимим, спокусливим… Але він залишив це на потім. Поль був абсолютно впевнений, що це «потім» обов’язково настане. Справжній поцілунок — довгий і захопливий. І досить скоро. Щойно вони вирахують шпигуна — а він уже точно десь у Вальмонті серед десятків найнятих слуг — знадобиться невеличка вистава, щоб підтвердити справжність шлюбу. А перед цим… перед цим буде репетиція. Щоб вистава вийшла переконливою.

Поль помітив, як Наталі все ж відірвала погляд від тарілки, швидко зиркнула на нього — і знову втупилася вниз. Легкий рум’янець почав розливатися по її щоках. Пригадує поцілунок… Яка ж вона чарівна, коли соромиться. Хочеться знову й знову бачити її збентеженою. І все ж — попри страх будь-якої чоловічої уваги — на яку відчайдушну авантюру вона зважилася, аби зробити Полю сюрприз.

О, його мила “дружина” вміє дивувати. Хто б міг подумати?

Вчора він довго милувався тим моментом, увічненим на папері. За життя Поль отримував різні подарунки, деякі — вкрай дорогі, та він би не вагаючись викинув їх усі заради цього одного.

До речі, у нього теж було дещо, чим здивувати Наталі. Він чекав закінчення сніданку, щоб, по-перше, сплатити штраф (угода є угода), а по-друге — провернути свою маленьку авантюру.