Розділ 5. Кориця, яйце і нова загадка

Антуан відкинувся на спинку крісла і з задоволенням глянув на списані сторінки. Два розділи. Цілих два! І не якісь прохідні, а насичені, сповнені інтриги, геніальні. Гаразд, майже геніальні — якщо дозволити собі трохи об’єктивності.

Сьогодні все йшло, як по маслу. Антуан натхненно описував, як до його героя — молодого, але перспективного юриста, чарівного детектива-початківця Альбера Клеманса — прийшла прекрасна мадемуазель з очима, в яких ховалася тривога і щось невловиме. Вона знайшла в дорожній сумці перстень. Не свій. Не простий. Таємничий.

Антуан задоволено хмикнув. Натхнення — річ примхлива, але якщо вже воно тебе охопило — користуйся, щасливчику. Тим більше, коли за основу взята реальність — у його випадку дорожня сумка Віоли і таємничий перстень у її надрах — сюжет пише себе сам. Інтрига закручувалася неймовірна. Щоправда, в житті все виявилося значно простіше. Загадка з перстнем майже розгадана — відповідь лежала на поверхні.

Антуан подумав, що, мабуть, варто розшукати Віолу й розповісти їй про свої висновки. Але тут почувся стукіт у двері.

— Заходьте, — запросив він, в душі здогадуючись і навіть трохи сподіваючись, що це Віола.

Інтуїція не підвела. Вона увійшла з тацею в руках, на якій красувалося щось рум’яне, і кімнату наповнив спокусливий аромат яблук, кориці та затишку.

— Мені знову потрібна ваша юридична консультація, — пояснила вона ціль свого візиту.

Ще ніхто не приходив до Антуана по консультацію з тацею в руках. Це було кумедно й навіть трохи… дещо зачерствіле серце цинічного юриста не знаходило підходящого слова… мабуть, це називається — зворушливо.

— З острахом починаю підозрювати, що мої гонорари стають надто апетитними, — усміхнувся він. — Невже ви всерйоз прийняли мою жартівливу репліку про пироги як оплату послуг?

Здається, щось таке про пироги він і справді сказав за обідом.

— А ви забули, що я обіцяла вам яйце?

— Яйце?

— Коли ви врятували Лотту. Допомогли нам оселитися в готелі. Пам’ятаєте, я тоді пообіцяла, що перше яйце, яке вона знесе після цієї пригоди — ваше. І сьогодні її, нарешті, відвідало натхнення. Ось.

Виявляється, не лише до Антуана завітало натхнення.

— Тобто… це — пиріг із яйця натхненної курки? — засміявся він.

— Саме так. Шарлотка з яблуками на особливому яйці подяки.

Він відчув, як у ньому щось злегка здригнулося. Навряд чи це було серце. Скоріше, шлунок, схвильований ароматом кориці. І все ж…

— Не побоюся цього слова — це мій найцінніший гонорар за весь час практики. Розділите його зі мною?

— Із задоволенням і вдячністю, — усміхнулася Віола.

Таця зайняла місце на низькому столику біля вікна. Там же опинився і чайник. Антуан глянув на нього і згадав, що мріяв про чай з тієї самої хвилини, як сів за роман.

Вони вмостилися навпроти одне одного. Він — із чашкою, вона — з виглядом жінки, в якої в рукаві є не лише пироги, а й козирі.

— Ви мали рацію, — сказала Віола. — Щодо Лорда Мортімера. Це він тягне все блискуче в мою сумку: гвіздочки, скельця, шпильки. Чомусь вирішив зробити там свій сховок. Сьогодні я застала його за цим заняттям. Своїми очима бачила, як він ховає серед моїх речей чийсь загублений ґудзик. Тепер сумнівів немає — і перстень його лап справа. Залишилося зрозуміти, чий він. Вам вдалося?

— Коли я уважно роздивився гравіювання на внутрішньому боці перстня, зрозумів, що це фамільний герб ван-Ельстів.

— Ван-Ельстів? — пожвавішала Віола. — Та це ж усе пояснює! Виходить, перстень належить месьє Полю? Він його десь загубив, а Морті знайшов?

— Цілком можливо. Я, правду кажучи, ще не встиг у нього запитати. Але якщо він підтвердить — загадка розгадана.

— А якщо не підтвердить? — насторожилася Віола.

— Тоді загадка цікавіша, ніж ми думали. Можливо, перстень належав комусь із попередніх власників Вальмона. В такому разі варто поговорити з Огюстеном. Він підкаже, хто міг бути господарем перстня і як той міг опинитися в лапах Лорда Мортімера.

— А що, як Морті дістався до якогось сейфа чи сховища, де лежать фамільні коштовності, і потихеньку перетягує їх у мою сумку? — припустила Віола.

— А були й інші коштовності? — зацікавився Антуан.

— От саме тому я й прийшла. Сьогодні ввечері знайшла в сумці ще одну річ — медальйон.

Вона простягнула йому свою знахідку. На масивному, схоже, золотому ланцюжку висіла підвіска, що нагадувала ключ. Його прикрашали коштовні камені, і з першого погляду було незрозуміло, чи це просто оригінальний медальйон, чи водночас ще й ключ від якихось замкнених дверей.

Антуан підійшов до письмового столу, де в одній з шухляд тримав лупу. З її допомогою він роздивився гравіювання на зворотному боці медальйона. Цього разу не герб, а літери.

— “А. в-Е.” — прочитав він напис, відчуваючи, як розгорається цікавість.

Антуан замислився. Життя, а точніше Віола, знову підкидало йому сюжети. Це був не просто медальйон. Це був новий розділ. Ні — новий поворот! Антуан навіть уявив, як його герой-детектив бере медальйон з таємничим гравіюванням і посилає особливий погляд своїй новій помічниці…

…і тут він спіткнувся на думці.

Помічниці?

Так, його герою потрібна помічниця! В уяві Антуана вона була з волоссям кольору молочного шоколаду. Трохи повненька. Начитана. З іскоркою. Розумна. І з пирогами… Віола?

Він глянув на неї.

— Гадаю, вигравіювані літери — це ініціали, — припустила вона.

— Схоже на те, — кивнув Антуан, повертаючись до реальності. — Можливо, медальйон належав комусь із ван-Ельстів. Але що тоді означає літера "А"? Хто з ван-Ельстів носить або носив ім’я на цю літеру?

Так одразу згадати не вдалося. Віола також знизала плечима.

— Що ж, схоже, нам не обійтися без допомоги Поля й Огюстена, — зробив висновок Антуан. — Завтра зранку поговорю з ними. Гадаю, до обіду в нас уже буде відповідь, — пообіцяв він Віолі.