Розділ 4. Сюрприз для двох, або перемога з наслідками

Партія в лото добігала свого логічного завершення, і Наталі це чудово відчувала. Чудово — в тому сенсі, що всім єством передчувала неминучу поразку. Фортуна сьогодні, здавалося, посміхалася Полю: одне за одним випадали його числа, а він при цьому не забував час від часу кидати в її бік лукаві коментарі на кшталт:

— Здається, сьогоднішня партія стане феноменом у світі лото. Так швидко ще ніхто в цю гру не вигравав.

— Зарано радієте, — парирувала Наталі. — Удача — пані мінлива.

Та все ж черговий витягнутий з мішечка номер приніс Полю перемогу. Однак замість того, щоб тріумфувати, він раптом заявив:

— А знаєте, насправді я не хотів вигравати. Якби перемогли ви, мені довелося б вручити вам подарунок. А я, між іншим, до цього старанно підготувався.

Наталі, звісно, пам’ятала, про який подарунок йдеться. Поль обіцяв назвати на її честь один з ароматів нової колекції. І що ж означає його фраза, що подарунок уже готовий? Невже аромат створено? Їй страшенно хотілося дізнатися, як він пахне. Дуже-дуже хотілося! Але, з іншого боку, і вона ж теж старанно готувала сюрприз для Поля. І ще незрозуміло, чого їй хотілося більше: отримати подарунок чи вручити свій.

— А я, власне, цілком задоволена таким фіналом нашої партії, — посміхнулася вона. — Бо збираюся вас дечим здивувати.

— Дедалі цікавіше і цікавіше, — хмикнув Поль і задоволено потер руки. — Надзвичайно заінтригований.

Наталі підійшла до тумби й взяла акуратно запакований прямокутний згорток, перев’язаний червоною стрічкою.

— Ось. Сподіваюся, вам сподобається.

— Що це? — він підвівся з крісла й зацікавлено прийняв подарунок.

— Сюрприз, — загадково промовила Наталі. — Відкрийте — й дізнаєтеся.

Він розв’язав стрічку, обережно зняв обгортку й дістав фотографію. Наталі не бачила, що саме на знімку — і це навіть додавало моменту особливого шарму. Зараз їй було значно цікавіше стежити за реакцією Поля.

Він завмер. На обличчі — суміш здивування, захоплення і ще якихось емоцій, які було важко розпізнати. Кілька хвилин він навіть нічого не казав.

— Ви й справді змогли мене здивувати, — нарешті вимовив він. — Я не чекав такого. Навіть близько не міг уявити. Це… неймовірно. Мені ніколи не дарували нічого подібного.

Наталі відчула тепло десь під ребрами. Виявляється, дарувати подарунки — це приємно. Дуже приємно. Хоча, можливо, справа в тому, що цей подарунок для Поля? Ніби для дуже близької людини. Думка про те, що він став їй ближчим, ніж будь-який інший чоловік, миттю викликала паніку. І щоб не заглиблюватися у цей небезпечний хід думок, вона запитала:

— Вам траплялося раніше бачити фотографії?

— Авжеж. Наш рекламний відділ час від часу користується цим дивом техніки. Але то були знімки флаконів парфумів. А тут… — він знову глянув на фотографію і посміхнувся. — А тут справжнє мистецтво.

Наталі подумки подякувала Емілю. Все ж він не лише «майстер пічних труб», а й справжній митець. Йому вдалося підібрати таку композицію, що навіть знайомий із фотографією Поль у захваті.

— Знали б ви, на які авантюри довелося піти заради цього знімка, — посміхнулась Наталі, пригадуючи, як вони з Емілем викручувалися, щоб не зіпсувати сюрприз.

— Це була хвилююча авантюра, — погодився Поль, розглядаючи щось на фотографії.

Чи знає він, яку саме авантюру Наталі мала на увазі? Невже вже здогадався, що «майстер пічних труб» насправді фотограф?

— Пригадую той день, коли запропонував вам фіктивний шлюб, — Поль перевів погляд зі знімка на Наталі, — вже тоді я зрозумів, що ви сповнені сюрпризів і не варто сподіватися, що я побачу в вас звичайну мадемуазель. Ви настільки незвичайні, що аж лячно.

Від його широченної усмішки Наталі знову стало тепло. І знову трохи ніяково. Чому їй так приємно від його компліментів? Це ж був комплімент? Може, саме час вимагати сплатити штраф? Але замість того, щоб щось вимагати, вона непомітно піднялася навшпиньки, намагаючись-таки побачити, що там на фотографії.

— Хочете подивитися? — здогадався він. — Невже ви не бачили?

Зізнатися, що сама не бачила, що подарувала, Наталі, звісно, не могла. Тому з найневиннішим виглядом промовила:

— Бачила, звичайно. Просто хочеться ще раз помилуватися.

Він передав їй фотографію зі словами:

— Так, на це можна дивитися вічно.

Погляд Наталі нарешті впав на знімок — і в неї мало не стався серцевий напад… Там був не пейзаж, не краєвид з Вальмонтом, не квіткова композиція, як вона гадала. Там, о боже, який жах, були вони з Полем в оранжереї. На фотографії був зображений момент, коли він врятував її від падіння з гілки дерева і тримав в обіймах…

Знімок справді був прекрасним. Захоплювало подих — як це взагалі можливо: вихопити мить із реальності й помістити її на папір. Але Наталі захотілося вбити Еміля. Чому він вибрав для фото саме цей момент? Вони з Полем були неприпустимо близькі. Тобто для справжнього подружжя — цілком припустимо, але ж вони не справжні чоловік та дружина! Його пальці торкалися її щоки, погляд був ніжний і… чуттєвий.

Вона пам’ятала ті миті так яскраво, наче це відбувалося просто зараз. Її щоки палахкотіли, а дотик його прохолодних пальців був настільки приємним, що викликав тремтіння в усьому тілі. Вона відчувала тоді щось особливе, небезпечно хвилююче, чого воліла б не відчувати. І на фотографії всі її емоції якимось неймовірним чином відобразилися. Очі широко розплющені від хвилювання й здивування, а її долоні лежать на грудях Поля, ніби шукають у ньому опору…

Чи було це захопливо прекрасно? Безумовно. Чи було це небезпечно? Безперечно. Чи було це… занадто? Саме так.

Щоки знову, як і тоді, спалахнули. Думки переплуталися. І в цю мить вона відчула його дотик. Наче дежавю. Прохолодні пальці — на її щоці. Обережні, ніжні, ніби їхня ціль — просто остудити палаючу шкіру.

— Мушу подякувати вам, — тихо сказав він. — Знаю, як насторожено ви ставитеся до будь-якого прояву чоловічої уваги і яка мужність знадобилася вам, аби наважитися на такий подарунок. Я вражений…