Розділ 2. Вісім страв і незваний кіт

Наталі не стала заперечувати, коли Поль оголосив, що з міркувань безпеки поки що сховає бандероль у сейф. Віола й Антуан теж не висловили жодного заперечення. Тим паче, настав час обіду, а по всьому будинку вже давно пливли напрочуд спокусливі аромати.

Відсьогодні кухнею займалися найняті напередодні професійні кухарки. Наталі з цікавістю чекала нагоди оцінити їхні таланти. Досі на кухні господарював Огюстен, який балував мешканців Вальмонта нехитрими, але смачними й поживними стравами. Він категорично відмовлявся від будь-якої допомоги, заявляючи, що щасливий мати змогу бути корисним. Та все ж Наталі була рада, що кухарки знімуть з нього цю турботу — в Огюстена й без того вистачало справ.

Амелі та Алізе — так звали сестер-кухарок — метушилися між кухнею та обідньою залою з тарілками, жваві й життєрадісні, і Наталі збилася з ліку, скільки різноманітних страв подали до столу. Здається, вісім.

Особливо сильне враження справив м’ясний пиріг — з рум’яною скоринкою та запашною начинкою. Антуан скуштував шматочок і з абсолютно серйозним виразом обличчя промовив:

— Починаю замислюватися, чи не брати мені гонорар за юридичні консультації пирогами.

Після десерту, в якому відчувалися горішки, ягоди та щось чарівно шоколадне, з’явився Огюстен і повідомив, що почали прибувати нові претенденти.

Наталі зраділа й попрямувала до альтанки, де вже традиційно збиралася проводити співбесіди. Поль одразу ж визвався супроводжувати її. Сьогоднішній день складався так, що він постійно був поруч, але Наталі нічого не могла з цим вдіяти.

Не встигли вони пройти й половини шляху, як їм назустріч вийшов лікар Тремо — з медичною валізкою в руці й товстим зошитом під пахвою.

Він привітно всміхнувся.

— Мадам, месьє, доброї днинки! Сьогодні ввечері буду готовий надати письмовий звіт із рекомендаціями, — пообіцяв він і винувато пригладив трохи розпатлане волосся. — Оце щойно закінчив огляд курки. Легкий стрес, але, на мою думку, більше емоційного характеру. Можливо, реакція на нові запахи. Або на зміну мікроклімату.

Або на півня...

— Курку оглянули? — уточнив Поль із ледь помітною усмішкою.

— Звісно. Я взагалі почав з неї, як з найбільш... гм… вербально активної пацієнтки. У неї, знаєте, дуже виразний погляд.

Наталі мало не розсміялася, але Альбан був цілком серйозний. І продовжив звітувати:

— З кіньми все гаразд, за винятком невеликого напруження в спині у гнідої — я дав рекомендації щодо корму і порадив тимчасово обмежити фізичні навантаження. І, звісно, я занепокоївся, коли дізнався, що їм не роблять щоденний масаж копит. Це, звичайно, ваша особиста справа, але я дуже рекомендую…

— Ми обов’язково передамо відповідні настанови кучеру, — на обличчі Поля знову промайнула його іронічна напівусмішка. — Масаж копит… гм… безсумнівно життєво необхідний.

— І кіт, на щастя, теж у порядку, — додав Альбан бадьоро.

— Який ще кіт? — здивувалася Наталі.

Альбан розгублено кліпнув:

— Великий, білий, з розкішною шерстю. Дуже поважний, до речі. Гуляв по внутрішньому двору й сам до мене підійшов. Я вирішив, що він ваш. Дозволив себе оглянути, тільки наприкінці процедури злегка фиркнув.

— У нас немає кота, — Наталі не переставала дивуватися.

— Може, він був бездомний здичавілий? — припустив Поль. — Вирішив оселитися в нашому маєтку?

— Не думаю, що він дикий, — заперечив Альбан. — У нього такий вигляд… ніби його тричі на день розчісують. І з любов’ю.

— Можливо, це кіт Огюстена, — припустила Наталі. — Що ж, він складе чудову компанію курці й ворону.

— До речі, про ворона, — пожвавішав Альбан. — Ви знаєте, що він особливої породи? Вашого ворона можна навчити говорити. Ви не пробували?

— Ні, — з усмішкою знизала плечима Наталі. Їй завжди здавалося, що вони з Морті й так розуміють одне одного без слів. Але ідея навчити його кільком словам видалася їй кумедною. — Спробую.

— Ворон був присутній при огляді всіх пацієнтів, і мені здавалося, що якби він умів говорити, то обов’язково давав би мені поради, — Альбан м’яко всміхнувся. А за мить його обличчя стало стривоженим: — На жаль, його самого я не встиг оглянути. У якийсь момент він зник. Дуже хвилююся. Не знаю, куди він подівся. Я навіть дах перевірив!

— Що ви, месьє Тремо, не хвилюйтеся, — поспішила заспокоїти його Наталі. — Морті має звичку час від часу зникати на кілька годин. Але він обов’язково повернеться. Цей птах любить влаштовувати ефектні появи.

Лікар трохи заспокоївся.

— Гаразд, почекаємо. Але щойно він з’явиться — я негайно проведу огляд. Можливо, знадобиться аналіз пір’я на мінеральний склад. Про всяк випадок.

Альбан доброзичливо попрощався і попрямував у бік стайні, а Наталі з Полем рушили до альтанки.

Десь дзвінко й красиво співала якась пташка, а от ґречного кректання Морті чути не було. І Наталі відчула легкий жаль, що під час сьогоднішніх співбесід її чорноокого філософа поруч не буде.

Вона зайшла до альтанки, слідом — Поль, і їм назустріч підвелася мила молода жінка. Бездоганна зачіска, сукня, яка пасувала б до балу, тонкі мереживні рукавички. У її манерах відчувалася аристократична вишуканість, яку шліфують роками.

Наталі та Поль швидко обмінялися поглядами. Обоє явно відчули однакове здивування: на яку ж посаду може претендувати ця кандидатка?

— Мадемуазель Лізельда, — представилася вона з широкою усмішкою. — Садівниця з ученим ступенем з ботаніки та досвідом роботи квітникаркою екзотичних рослин.