Розділ 45. Вальс, почуття і трохи минулого

Пошуки Огюстена вирішили почати з його кімнати, але щойно Наталі та Поль вийшли в коридор, на них чекала несподіванка — хтозна звідки линула музика. Вона була легка, огортаюча. Приємний вальс м’яко котився кам’яними склепіннями.

Наталі ніяк не могла збагнути, звідки в занедбаному Вальмонті взялася ця мелодія.

— Оце так сюрприз, — тихо пробурмотів Поль, здивований не менше за неї.

Не змовляючись, вони рушили в напрямку, звідки линув звук. Музика вела їх все далі, поки вони не опинилися у просторій залі, де Наталі ще не бувала. Вона була не в найкращому стані — подекуди лущилася штукатурка, краї портьєр втратили строгу форму і недбало звисали. Та попри це, зал зберігав у собі затишок і аристократичну шляхетність — самі лише ліпні стелі чого варті. Біля стіни стояла невелика оркестрова сцена — мабуть, тут колись грали музиканти під час балів і вечерь. А в кутках стояли крісла й напівкруглі дивани, оббиті оксамитом.

Але найбільше привертало увагу саме джерело звуку — хитромудрої конструкції шафа з червоного дерева. Біля неї стояв Огюстен і дбайливо натирав латунні деталі, які теж були частиною механізму.

— Шановний Огюстене, що це за диво? — захоплено запитала Наталі, підходячи ближче.

Він озирнувся і лукаво посміхнувся, ніби заздалегідь здогадувався, що на звук прийдуть господарі.

— Ох, мадам, це гордість Вальмонта, — сказав він, лагідно плескаючи по полірованій поверхні. — Механічний музичний апарат. Виготовлений за особливим замовленням у майстрів із Вест-Тальмії. Вони славляться своїми унікальними великими музичними скриньками.

Наталі в захваті дивилася, як за скляною вітриною у верхній частині шафи в такт музиці рухаються витончені дерев'яні фігурки дам і кавалерів.

— Яка тонка робота!

Колись у юності Наталі бачила музичну скриньку, але вона була крихітною — могла поміститися на долоні.

Поль схилився до механізму й уважно розглядав його:

— А звучить і справді чудово.

— Навіть я це чую, — кивнув Огюстен, — хоча мої вуха тепер ледь вловлюють звуки. Вальс «Місячний дощ» славетного Вів'єнтіно, якщо не помиляюся.

— Вів'єнтіно? — пожвавішала Наталі, коли почула ім’я улюбленого композитора.

— Тут зберігається колекція дисків для цього апарата, — Огюстен кивнув на стелаж поряд, — найкращі вальси Вів'єнтіно та інша музика на будь-який смак і настрій. Колись мелодії лунали у Вальмонті майже щоночі, а навесні та влітку апарат виносили в парк — у музичну альтанку.

— Уявляю, з яким задоволенням сюди з'їжджалися гості, — уява Наталі живо намалювала ті теплі літні вечори, музику, чаювання, сміх…

— Я подумав, якщо у Вальмонті знову завирувало життя, було б правильно повернути і музику, — Огюстен усміхався, задоволений справленим враженням. — От і ризикнув спробувати — перевірити чи все ще працює. Апарат стояв без діла багато років. Та, як бачите, старі майстри робили речі на віки.

Наталі була абсолютно зачарована моментом, але це не означало, що вона забула, навіщо вони з Полем шукали свого вірного дворецького.

— Огюстене, — почала вона після невеличкої паузи, — якщо вже ми заговорили про минуле… чи можна поставити вам питання, яке стосується тих давніх часів?

— Радий бути корисним, — благородно схилив голову Огюстен.

— Присядемо? — запропонував Поль, бо відчував, мабуть, що розмова буде не короткою.

Усі троє вмостилися в кріслах. Наталі з Полем перезирнулися — він ледь помітно кивнув, мов передавав їй право вести бесіду.

— Нам хотілося б дізнатися… чи міг хтось із місцевих мешканців бути пов'язаний із Ель-Хассою? — прямо спитала Наталі.

— Ель-Хасса… — Огюстен на мить замислився. — Це було дуже давно, я тоді був ще зовсім юний… Але чудово пам’ятаю цього незвичайного гостя з південного острівного королівства.

Поль нахилився вперед:

— Хто ж це був?

— Його звали Амару Сарадж О’хайят, — відповів Огюстен, смакуючи кожне слово загадкового південного імені. — Вчений, природознавець, палкий колекціонер рідкісних рослин. Подейкували, на батьківщині він був майже легендою серед ботаніків.

Наталі відчула, що це саме та ниточка, яка приведе до розгадки.

— Він прибув до нашого королівства… — Огюстен знову замислився, — здається, на запрошення якоїсь торговельної місії. Але, почувши про дивовижі Вальмонта, не втримався й попросив аудієнції у тодішніх господарів. Родина ван-Ельст завжди славилася своєю ботанічною колекцією — і, звісно, радо відчинила двері.

Він усміхнувся трохи іронічно:

— Розумієте… в таких людей пристрасть до колекціонування рослин інколи сильніша за всі інші почуття. Вони годинами обговорювали найрізноманітніші орхідеї, папороті, екзотичні ліани… Обмінювалися насінням. Говорили навіть про методи акліматизації заморських культур.

— А Валері? — м’яко спитав Поль. — Чи брала вона участь у цих розмовах?

Огюстен зітхнув, дивлячись кудись крізь роки.

— Еге… мадемуазель Валері тоді була юна й неймовірна вродлива. І — як це часто буває з молодими панянками — незвичайний гість, зрілий, учений, загадковий, справив на неї враження. Втім, і він, як я розумію, відчув до неї щось… щире.

— Вони… — Наталі не втрималася, — …в них був роман?

Огюстен розвів руками:

— Все обмежилося прогулянками садом, розмовами про флору і — можливо — легкими мріями. Він був майже вдвічі старший за неї. Та й йому треба було повертатися на батьківщину. Жодного серйозного продовження бути не могло. І все ж, після від'їзду Амару ще якийсь час присилав листи.

— А Валері відповідала? — уточнив Поль.

— Безумовно. Та переписка припинилася одразу після її весілля. Відтоді, вже понад півстоліття, жодної звістки з Ель-Хасси не надходило.

І раптом надійшла. І навіть не лист, а ціла бандероль. Невже відправником був Амару Сарадж?

Коли Наталі та Поль повернулися до вітальні, там їх уже чекали Антуан і Віола. В обох був задоволений вигляд. Одразу стало зрозуміло — документ із назвою південного королівства знайшли.