Розділ 44. Гіпотези, архіви та трохи параної

Поль здавався задумливим і навіть дещо похмурим, коли крутив у руках трофей, хитрістю здобутий у листоноші — вся його увага була прикута до зловісної червоної позначки: «Обережно! Відкривати небезпечно!». Але у Наталі ця бандероль викликала зовсім інші почуття — суцільне здивування і… розчулення. Ось чого вже точно не чекаєш від посилки з такою страхітливою міткою, так це того, що вона виглядатиме так симпатично.

Це була невеличка рожева коробочка з перламутровим відливом, схожа на ті, в які зазвичай пакують романтичні подарунки. І здавалося, що всередині має бути щось надзвичайно сентиментальне — парфуми, пудрениця або цукерки у вигляді сердечок у золотій фользі. Справжній скарб для жіночих слабкостей, але аж ніяк не джерело смертельної небезпеки, про яку так натхненно розповідали Антуан і Віола.

— Виглядає підозріло… мило, — порушила тишу Наталі.

— Саме так, — задумливо хмикнув Поль. — У цьому й криється підступність. Найневинніші упаковки можуть приховувати найнебезпечніший вміст.

Він трохи струснув коробочку, тримаючи її коло вуха. Всередині з легким глухим стуком щось ніби перекочувалося.

— Намисто? — припустила Наталі.

Віола вся аж сяяла від цікавості й кивнула:

— Або, можливо, кольє з перлин…

Поль кинув на неї іронічний погляд.

— Або амулет зі зміїних іклів, просякнутих отрутою…

Антуан, звісно, не міг залишитися осторонь такої жвавої дискусії. Тільки замість припущень про вміст, висловив міркування щодо безпеки:

— Вважаю, буде розумніше, перш ніж відкривати бандероль, надягнути рукавички.

— Ти правий, — погодився Поль і рішуче заявив: — Прекрасні пані, прошу вас залишити приміщення. Не хотілося б наражати вас на небезпеку в такій сумнівній справі.

На Наталі накотила хвиля обурення. Це ж так по-чоловічому — залишити все найцікавіше собі! Її цікавість, розпалена вкрай, вимагала на власні очі побачити процес розпакування бандеролі, і тому вона випалила фразу, яка за інших обставин нізащо б не зірвалася з її губ:

— Я ніяк не можу піти, — твердо сказала Наталі. — У зв’язку з тим, що… що… обов’язок дружини — не залишати чоловіка в потенційно небезпечній ситуації.

Поль здивовано підняв брову — він явно не чекав від неї таких полум'яних сентенцій про подружній обов’язок. Першої миті він навіть не знайшов, що відповісти. Втім, пауза тривала недовго.

— Ваша саможертовність, чарівна дружино, дуже цінна для мене, — промовив він, ледве стримуючи посмішку. — Але як щодо павуків? Що як ваша тітонька має рацію, і в бандеролі — кокони жахливих отруйних восьминогих створінь, як у романі її улюбленого письменника?

Наталі кинула на Поля полум’яний погляд. Яка підступність — грати на її арахнофобії, яка, до речі, проявилась лише один разу в житті. Вона вже приготувалася дати гідну відповідь, як у розмову втрутилася Віола:

— Я дещо перебільшила, — зізналася вона, злегка червоніючи. — У романі де-Круа йшлося про те, що в бандеролі надсилали не кокони, а яйця, та й не павучі — а курячі. Підступна Ізида сподівалася, що вони протухнуть, і коли суперниця відкриє посилку, вміст зіпсує їй сукню чи бодай настрій, — потім, без паузи, Віола раптом заявила: — Я теж залишаюся. Адже я — незалежний свідок, підписала протокол, отже, повинна бути присутня в такий відповідальний момент.

Поль і Антуан перезирнулися у мовчазному чоловічому єднанні: «Якщо щось і може звести чоловіка з розуму — так це жіноча впертість».

Наталі, не бажаючи давати привід для їхнього скепсису, вирішила діяти логічно:

— Вочевидь, ця приваблива упаковка свідчить про те, що в коробці навряд чи є щось небезпечне. Схоже, хтось щиро хотів зробити приємний подарунок мадам Валері, але з якоїсь причини не знав, що вона вже залишила цей світ.

Чи переконав Поля цей аргумент — невідомо, але він заходився вивчати поштові штемпелі на упаковці.

— Гм… — пробурмотів він. — Посилка відправлена два місяці тому… з Ель-Хасси.

— Ель-Хасси? — перепитала Наталі. — Це ж десь…

— Південне острівне королівство, — кивнув Поль. — Дуже далеко звідси. Дивно, що взагалі пакунок дійшов. Але, в будь-якому разі, це пояснює, чому відправник міг не знати, що тітонька, на жаль, уже залишила нас. Навряд чи новини з маленького Вальмонта доходять до далекого південного королівства.

— Але звідки відправник узагалі міг знати про існування Вальмонта та його власниці? — замислилася Наталі. — Цікаво, хто він?

Поль ще трохи покрутив коробку.

— На жаль, ані імені відправника, ані його точної адреси немає. На штемпелі лише зазначено: «Ель-Хасса».

І тут у розмову втрутився Антуан.

— До речі… — промовив він, насупивши брови. — Коли я переглядав документи в архіві Вальмонта, щоб звірити рахунки, що залишилися після втікача-управителя, здається, мені траплялося щось, пов’язане з Ель-Хассою.

— Серйозно? — пожвавішав Поль. — Який саме документ?

— Поки не згадаю точно. Але знаю, що бачив там цю назву. — Антуан задумливо почухав підборіддя. — Зробімо так: я зараз ще раз передивлюся архів. Якщо там справді є якась зачіпка — вона допоможе зрозуміти, що саме приховано всередині цієї коробки.

— Чудово! — вигукнула Віола. — Це як у романі «Восьма таємниця герцогині Марселайн». Там теж усе вирішив сімейний архів, — а потім, зробившись серйозною й навіть дещо поважною, додала: — Вважаю своїм обов’язком запропонувати вам свою допомогу, месьє Марлоу. Адже на мені відповідальність — я незалежний свідок і підписала протокол.

— Буду вам вельми вдячний, — охоче погодився Антуан.

Вони з Віолою залишили вітальню, і стало зрозуміло, що до їхнього повернення ван-Ельст бандероль не відкриватиме. Але Наталі не збиралася весь цей час сидіти без діла. У неї з’явилася ідея.

— А я, мабуть, піду знайду Огюстена й поговорю з ним.

Вона сподівалася, що якщо у колишньої господині Вальмонта була якась справа чи зв’язок з Ель-Хассою — дворецький про це знатиме.