Розділ 43. Червона мітка, свідок і юридичні маневри

Наталі вже вислухала докладні й вкрай обґрунтовані поради Жерара щодо відправлення листів і міркувала, якими ще питаннями його можна зайняти, коли до вітальні повернувся Поль. І був він не сам, а в компанії Антуана, який, як завжди, виглядав бездоганно, і Віоли, яка виглядала мило й романтично. Хоча ні — Наталі відразу помітила: у вигляді Віоли з’явилася незвична для неї серйозність і поважність. Вочевидь, недарма Антуан узяв її з собою — схоже, у нього вже визрівав якийсь план, у якому Віолі відводилася особлива роль. Як невдовзі з’ясувалося, Наталі не помилилася у своїх припущеннях.

— Дозвольте представитися, — ввічливо почав Антуан, ледь киваючи, — Антуан Марлоу, юрист. Зокрема, спеціалізуюся на поштових питаннях і особливо обізнаний… — він зробив багатозначну паузу, — …у справах червоних позначок на поштових відправленнях.

Обличчя Жерара набуло виразу тривоги, змішаної з шанобливим жахом.

— Червоних позначок? — перепитав він з острахом.

— Саме так, — підтвердив Антуан, знижуючи голос майже до таємничого шепоту. — Тих самих, що означають: «Небезпечно!». Ми ж усі розуміємо: подібні попереджувальні відмітки ставляться не просто так.

Наталі відчула — юридична вистава починається.

Антуан жестом вказав на Віолу:

— Дозвольте також представити мадемуазель Віолу Дюваль. Вона виступить у ролі незалежного свідка — що вкрай важливо в подібних справах — і засвідчить протокол.

— Протокол?.. — пробурмотів Жерар, кидаючи насторожений погляд на Віолу, яка до того моменту набула ще більш ділового й безкомпромісного вигляду.

— Безперечно, — з легким докором сказав Антуан. — Усі справи, що стосуються відправлень із червоними позначками, мають бути ретельно задокументовані, згідно з пунктом чотири додатка сім дріб два до поштового кодексу. Хіба ви не знали? Напевно, вам не доводилося раніше мати справу з бандеролями, що мають особливу червону відмітку?

— Е… ні, месьє, — чесно зізнався Жерар, ніби боявся, що зараз його позбавлять поштової ліцензії.

— Не страшно, — великодушно кивнув Антуан. — Вам пощастило: тут присутній фахівець, який оформить усе як належить, строго за інструкцією, — додав він, маючи на увазі, звісно, самого себе.

Поль стояв, схрестивши руки на грудях, спостерігав за всім з абсолютною незворушністю, але за блиском його очей неважко було здогадатися, яке задоволення він отримує від юридичного спектаклю, розіграного його вправним юристом.

— Отже, — продовжив Антуан із виглядом людини, від якої залежить порядок у всесвіті. — Суть зрозуміла: адресат — мадам Валері ван-Ельст — з об’єктивних причин не може отримати бандероль. Як ви самі щойно правильно зазначили, за поштовим кодексом у такому разі бандероль переходить на відповідальне зберігання, допоки адресат по неї не звернеться. Так?

— Так, месьє, — поспішно кивнув Жерар.

— Чудово. Тоді складемо офіційний протокол, де все буде докладно зафіксовано.

Антуан сів за письмовий стіл, а Віола спритно розклала перед ним папір та письмове приладдя, яке вона завбачливо прихопила з собою.

— Отже, — Антуан почав уголос зачитувати те, що його перо виводило на папері, — «Я, …» — він зупинився й обернувся до Жерара. — Повне ім'я, будь ласка.

— Жерар… Шалюмо, — трохи запинаючись, відповів той.

— Чудово, — продовжив Антуан, заносячи на папір: — «…Жерар Шалюмо, засвідчую своїм підписом в присутності незалежного свідка — мадемуазель Віоли Дюваль та зацікавленої сторони — спадкоємця отримувача, месьє Поля ван-Ельста…»

Жерар почав нервово переступати з ноги на ногу, відчуваючи себе учасником якогось небезпечного процесу, на який він не мав жодного впливу.

— «…що беру на себе повну відповідальність за збереження бандеролі, а також за усі можливі наслідки, пов’язані з небезпекою, зазначеною на упаковці червоною позначкою».

— Стривайте, — вирвалося у Жерара, коли він раптом усвідомив усю глибину прірви, в яку летить. — Але… як я можу брати відповідальність, якщо навіть не знаю, що всередині?

— Ото ж бо й воно, — співчутливо кивнув Антуан, в його голосі з’явилися жалісливі нотки, ніби співрозмовник був приречений. — Я й сам не наважуся припустити, що саме може міститися в бандеролі з червоною позначкою. Там може бути навіть… — він зробив багатозначну паузу, наче вагався: озвучити весь жах чи залишити його на поталу уяві Жерара.

— …наприклад, кокони отруйних павуків, — раптом долучилася до розмови Віола, — як у романі месьє де Круа, який завжди засновує свої твори на реальних подіях. — Її очі зробилися великими, а голос емоційним — так бувало щоразу, коли вона переказувала прочитані книги. — Підступна графиня Ізида надіслала їх своїй суперниці, але павуки встигли дозріти й вилізти з коконів ще до того, як бандероль було доставлено…

Вона не стала закінчувати думку, але й так було зрозуміло, що у романі постраждав зовсім не адресат, а нещасний поштар, який доставляв бандероль.

Жерар остаточно зблід. Він уже почав подумки ховати себе і свою кар'єру разом із загадковою бандероллю. І тут Антуан, витримавши драматичну паузу, несподівано кинув йому рятівне коло:

— Хоча… — задумливо мовив він. Перо завмерло над папером. — Існує один виняток. У підпункті дев’ятнадцять тире вісім третього параграфа поштового кодексу зазначено: за згодою обох сторін бандероль може бути передана на зберігання не поштовому службовцю, а законному спадкоємцю адресата.

Очі Жерара засвітилися надією, але Антуан одразу ж її погасив:

— Щоправда, на практиці ще ніхто не виявляв бажання скористатися цим винятком, коли мова йшла про бандероль із червоною позначкою. З очевидних причин, — багатозначно додав він.

Жерар глянув на Поля поглядом потопельника, який благає про порятунок.

— Месьє ван-Ельсте…

Поль зітхнув так трагічно, ніби йому довелося ухвалювати найважче рішення у своєму житті, і з великим небажанням кивнув:

— Що ж… якщо така справа, я згоден прийняти бандероль на відповідальне зберігання.