Розділ 42. Поштовий статут і трохи абсурду

По завершенні роботи «помічники» та месьє Бельфуа пішли. Тепер камін весело потріскував, випускаючи у вітальню бурштинові відблиски полум’я. Кімната відразу змінилася: на старовинних панелях стін заграло тепле сяйво, стелю заповнили затишні сполохи світла, а повітря, здавалося, стало густішим, теплішим, більш живим. Наталі мимоволі затримала погляд на танці вогню. Втім, її безтурботне милування тривало недовго — у вітальню несміливо зазирнула Колетт.

Дивно, але від її ранкової жвавості й бадьорості не лишилося й сліду. Буквально годину тому вона ледь не літала по будинку, сповнена енергії, а тепер виглядала напруженою й блідою. На обличчі читалася суміш хвилювання, ніяковості та прихованого смутку.

— Мадам, месьє… — вона трохи вклонилася, — прибув листоноша.

Наталі помітила, як її голос затремтів. Не важко було здогадатися, в чому причина. Листоноша… Мабуть, Жерар. Той самий, що колись був її нареченим, а потім повірив брудним чуткам і розірвав заручини.

Бідолашна Колетт. У перший робочий день тут, у Вальмонті, минуле наздогнало її. Наталі вже шукала якісь теплі слова підтримки, але тут Колетт сказала дещо, що остаточно збило з пантелику:

— Він… він просив передати, що хоче говорити з мадам Валері ван-Ельст. З дуже важливого питання.

Наталі не одразу повірила, що правильно почула.

— З ким? — перепитав Поль, який, вочевидь, теж був вкрай здивований почутим.

— З вашою тітонькою, мадам Валері ван-Ельст, — повторила Колетт тихіше. — Він сказав, що це надзвичайно важливо.

— Але… — обережно почала Наталі, — мадам Валері ван-Ельст уже багато років як… — вона підняла погляд до стелі, — …відправилася на небеса.

Усім мешканцям навколишніх сіл це добре відомо, а листоноші — й поготів.

— Так, — кивнула Колетт, помітно ніяковіючи. — Я йому про це сказала. Але він усе одно наполягає.

— Хм… — задумливо вимовив Поль. — Цікаво. Що ж, запроси його сюди.

— Зараз, пане, — Колетт поспішно вийшла, залишивши господарів гадати, що б це могло означати.

Наталі подумала: можливо, це й на краще, що в Колетт не склалося з цим Жераром. Хто знає, як він пояснить свої мотиви, але поки що його поведінка виглядала доволі дивно.

Листоноша увійшов до вітальні з тією гордовитою поставою, яку мають люди, котрі вважають свою роботу надзвичайно важливою. Його темно-синій мундир із начищеними латунними ґудзиками був бездоганно випрасуваний, а формений кашкет виблискував взірцевим лакованим козирком.

Він був досить вродливим. Особливо впадали в око його акуратно підстрижені вусики-«ниточки» — такі були в моді серед провінційних чиновників і виказували в ньому людину, яка ретельно стежить за своїм зовнішнім виглядом.

— Листоноша Жерар Шалюмо, — представився він, злегка піднімаючи кашкет. — Чи можу я побачити мадам Валері ван-Ельст? У мене для неї бандероль.

То ось у чому справа. Ситуація здавалася Наталі дедалі загадковішою.

— Боюся, вам має бути відомо, що моя тітонька вже кілька років як… не може приймати ані відвідувачів, ані бандеролі, — Поль кинув на листоношу здивований погляд.

— Мені це прекрасно відомо, месьє, — з гідністю відповів Жерар. — Але згідно з поштовими інструкціями, я зобов’язаний доставити бандероль за вказаною адресою.

— Чудово, — кивнув Поль. — У такому разі можете залишити пакунок тут. Давайте його сюди.

Втім, Жерар, ніби вже готуючись до такого повороту, заявив:

— На жаль, месьє, я не можу передати бандероль вам, бо вона адресована не вам. Більше того — на ній є позначка: «Вручити особисто в руки».

Наталі відчувала, як із кожним словом листоноші Поль дедалі більше зацікавлюється, і його бажання отримати бандероль лише зростає. Тим паче, по справедливості — як спадкоємець він мав на це повне моральне право.

— Але… — почав Поль, — якщо вам відомо, що одержувача немає, а в адресі написано «Вальмонт», хіба ви не маєте залишити бандероль тут?

— На жаль, інструкції передбачають, — з майже урочистим сумом перебив Жерар, — що бандероль доставляється за вказаною адресою, але в разі неможливості особистого вручення вона підлягає поверненню до поштового відділення для подальшого зберігання, поки не надійдуть нові розпорядження.

— Але яке це має практичне значення? — майже філософськи здивувався Поль. — Мадам Валері не зможе отримати бандероль ані тут, ані у вашому відділенні.

— Інструкція не передбачає філософських міркувань, — ввічливо пояснив Жерар. — Я дію за правилами. До того ж, — раптом додав він, — на упаковці є червона позначка: «Обережно! Відкривати небезпечно!» А такі позначки, пробачте, просто так не ставлять, — додав він із благоговійним жахом і підняв свій фірмовий кашкет на знак прощання.

Краще б він цього не казав. Це лише підігріло й без того розбурхану цікавість Поля. Наталі вже встигла трохи його вивчити й знала, який азарт у ньому викликають нерозгадані таємниці.

Вони перезирнулися. Вона без зусиль прочитала в його погляді недвозначне послання: «Затримай його. Я зараз повернуся — з Антуаном».

Наталі ледь помітно кивнула. Ідея була блискуча. Якщо хтось і міг урятувати ситуацію, так це юрист від Бога.

— Месьє Шалюмо, — зупинила вона листоношу, що вже збирався йти, — чи можу я попросити у вас поради як у спеціаліста з поштових питань?

Жерар, потішений визнанням його професіоналізму, розправив плечі й урочисто відповів:

— До ваших послуг, мадам.

— Я хочу надіслати певні документи до столиці. Як буде надійніше: рекомендованим чи цінним листом?

— У такому разі все залежить від… — упевнено почав він.

А Поль, не гаючи ані секунди, вийшов з вітальні на пошуки Антуана.