Розділ 40. Непередбачені труднощі та несподіваний шедевр

Крізь каламутне скло купола пробилися перші сонячні промені, прорізаючи вологий серпанок оранжереї. Вони впали просто на вузол сплутаних пагонів і освітили крихітну рослину.

— Бачите? — збуджено заговорила Наталі. — Дуже схоже на Тінь-Серця. Я шукала внизу, а треба було — вгорі. Бувають же рослини, чиє коріння воліє чіплятися не за ґрунт, а за кору дерев?

— Бувають, — підтвердив Поль. — Орхідеї, наприклад.

— Схоже, Тінь-Серця — теж із таких. Он де причаїлася, хитренька, — продовжувала радіти Наталі.

Поль примружився, намагаючись розгледіти. Якщо чесно, він бачив лише щось зелене, дрібне, і… не надто переконливе. Але ентузіазм Наталі не дозволяв йому виразити свій скепсис уголос.

— Хм… можливо… — обережно відповів він.

Вона вже зіскочила з лавки:

— Якщо вилізти на он ту гілку — я зможу дотягнутися!

Поль бачив, що його чарівна «дружина» цілком серйозно зібралася дертися на дерево.

— Дозвольте, — спробував він її зупинити, — вже якщо хтось і буде лазити по деревах — то це я.

— О ні, — відмахнулася вона з бойовим азартом. — Гілка тонка, вас вона точно не витримає. А я — набагато легша.

Поль мимоволі посміхнувся. Звісно, куди йому тягатися з цією… тендітною авантюристкою.

З важким серцем він не став перешкоджати її задуму. Небезпеки це не становило. Викривлений кострубатий стовбур був доволі зручним для підйому — він ніби утворював сходинки, а гілка, на яку збиралася видертися Наталі, була не вище ніж за півтора метри від землі.

Та все ж Поль стояв напоготові, коли вона, спритно спираючись на нерівності стовбура, полізла вгору. Спідниця її простої вовняної сукні при кожному русі піднімалася, відкриваючи витончені тоненькі щиколотки. І Поль спіймав себе на дивній думці: йому хотілося б, щоб на цих струнких ніжках були не грубуваті черевики, а вишукані туфельки з останньої колекції Charlie Ferrado. Може, якщо вона двічі поспіль виграє в лото, другим подарунком після аромату, названого на її честь, стануть саме туфлі?

Наталі дісталася цілі, обережно стала на бічну гілку і… завмерла.

— Ні… — пролунав невдовзі її засмучений голос. — Це не та рослина. Листя зовсім не таке.

Поль уже збирався запропонувати їй спускатися, як раптом Наталі різко й відчайдушно зойкнула.

— ПАВУК!!!

Вона застигла на гілці в живописній, але доволі хиткій позі, притиснувши руки до грудей.

Хто б міг подумати, що його хоробра, вперта «дружинонька», безстрашна підкорювачка оранжерейних хащ, боїться павуків…

Поль миттєво підскочив до дерева, обережно підхопив її — вона легко ковзнула в його руки, майже не пручаючись. Він з іронією відзначив, що таки є на світі створіння, яких вона боїться більше, ніж чоловіків.

Поль акуратно опустив її на землю. Вона опинилася в його обіймах — схвильована, сполохана, з переривчастим диханням. Її широко розплющені очі раз у раз піднімалися вгору, немов перевіряли, чи не женеться за нею жахливе восьминоге чудовисько.

— Він уже втік, — запевнив її Поль з усмішкою.

У його голові промайнула небезпечна думка: чому він раніше не помічав, яка вона тендітна, тепла… і взагалі, наскільки приємно тримати її в обіймах?

Вона мужньо намагалася вирівняти дихання і врятувати ситуацію. Напевно, подумки картала себе за проявлену слабкість. І, як завжди, була напрочуд чарівна у своїй паніці й відчайдушній боротьбі з собою.

Її обличчя вкрив чарівний рум’янець, і Поль не втримався — торкнувся кінчиками пальців її гарячої щоки.

В ньому миттєво спалахнуло бажання… заспокоїти Наталі (чи якесь інше, але безпечніше було назвати це так). Його пальці продовжили обережний рух — пестили її ніжну, мов оксамит, шкіру, ковзнули до шиї. Ледь вловимий аромат — найдивовижніший з усіх, які коли-небудь відчував Поль, — викликав запаморочення. В його обіймах була неймовірно спокуслива жінка…

…Оце кадр!

Спонтанно, природно, щиро!

Еміль Бельфуа мало не скрикнув від захвату, натискаючи на кнопку свого апарата.

Крізь зарості він ідеально бачив усе, що відбувалося: молодий господар Вальмонта тримав у обіймах свою прекрасну дружину. Погляд — сповнений хвилювання і пристрасті.

Ох, мадам, мадам… Губи Еміля мимоволі розтягнулися в блаженній усмішці, коли він прокручував фокусувальне кільце об’єктива. Їй був потрібен незвичайний подарунок-сюрприз для чоловіка. Ця фотографія — найкраще, що можна придумати. Вона багато років нагадуватиме їм про їхній медовий місяць.

Яка удача, що, коли господиня не знайшлася в маєтку, Еміль вирішив заглянути в покинуту оранжерею, щоб зробити кілька атмосферних знімків здичавілої природи. Він і уявити не міг, який кадр вдасться тут упіймати — справжню концентрацію живих почуттів.

Коли він їхав сьогодні вранці до Вальмонта, думав про постановочну світлину. Наприклад, мадам ван-Ельст із мереживною парасолькою в промінні вранішнього сонця на місточку через ставок. Це було б так мило… і так нудно порівняно з тим моментом, який йому щойно пощастило зафіксувати.

Еміля просто розпирало від професійної гордості. Про всяк випадок він зробив ще кілька знімків, під різними кутами, поки подружжя не прийшло до тями. І тихо, мов змій, ковзнув у зарості, залишаючи щасливу пару в повному невіданні про те, який шедевр незабаром поповнить їхній родинний альбом.