Розділ 39. Вранішні пригоди і трохи відвертості

Поль обережно пробирався крізь зарості в оранжереї, намагаючись не видати свою присутність. Тінь, за якою він стежив, повільно пересувалася між занедбаними грядками, інколи зупинялася, інколи нахилялася.

Коли відстань скоротилася, Поль нарешті впізнав: це була Наталі. Оце так несподіванка!

Цікаво… Що вона тут робить у таку годину?

Він причаївся за одним із потворних кущів із кислотно-зеленим листям, лише злегка піднявся, щоб спостерігати за її рухами. Наталі не помічала його. Вона обережно заглядала під старе листя папороті, підіймала сплутані пагони, розсувала густі зарості.

Його цікава "дружина" явно щось шукала. Але що?

А чи не те саме, заради чого прийшов сюди і Поль? Вхід до таємної лабораторії! Можливо, їй відома легенда про Августина та його формулу? Звідки? Наталі ж не має жодного стосунку до світу парфумерії. Але якщо так — тоді стає зрозуміло, чому вона так легко погодилася на авантюру з фіктивним шлюбом. Вальмонт приваблює її тим самим, чим і його — можливістю розгадати давню таємницю.

Поль повільно просувався ближче, ретельно вибираючи, куди поставити ногу. Але, як це зазвичай буває, непомічена суха гілка раптом опинилася саме під його чоботом.

Хрусь!

Звук пронісся оранжереєю, наче постріл.

Наталі здригнулася і різко обернулася. В її очах промайнув переляк, але майже одразу змінився подивом.

— Месьє ван-Ельст??? — видихнула вона. — Що ви тут робите?

— Гарне питання, — усміхнувся Поль, виходячи з укриття. — Я якраз хотів його поставити вам.

Наталі зніяковіла. Було видно, як вона поспішно перебирає в голові можливі пояснення.

— Я… просто… вийшла трохи прогулятися. Подихати свіжим повітрям.

Поль саркастично вигнув брову:

— У занедбаній оранжереї? На світанку?

Наталі невпевнено усміхнулася. Він похитав головою і з іронією додав:

— Дозвольте, я вгадаю. Ви тут з тією ж метою, що й я. Шукаєте вхід у підземну лабораторію.

Наталі здивовано розплющила очі:

— Лабораторію? Яку ще лабораторію?

З її щирої реакції Поль зрозумів, що помилився.

— Тоді в чому справа? — м’яко запитав він. — Що ви шукаєте?

Наталі зітхнула.

— Взагалі-то це моя маленька таємниця, — вона трохи вагалася, чи розповідати, але зрештою здалася: — Це пов’язано з минулим… Довга історія…

Поль сів на вкриті мохом дерев’яні дошки, що колись були лавкою, і жестом запросив Наталі сісти поруч. Дивно, але цей куточок оранжереї виглядав досить затишно.

Наталі почала говорити тихо, ніби боялася порушити вранішню тишу.

— Жозефіна… Так звали сестру моєї бабусі…

Вона вимовляла, здавалося б, прості слова, але в уяві Поля вони складалися в живу картину. Розповідь Наталі справила на нього сильне враження. Це була історія надзвичайно вродливої жінки і двох чоловіків, які зіграли в її долі фатальну роль. Для одного вона була лише іграшкою, за яку він збирався щедро заплатити й погасити борги її родини, а для другого… він кохав її, але зрадив, залишивши холоднокровному негіднику. Вона збиралася попрощатися з коханим, приїхала до Вальмонта, де той служив сімейним лікарем… А потім зникла…

Поль слухав мовчки. Дивився на Наталі, таку схвильовану, ніби вона сама пережила ці події. Йому спало на думку, що її страх перед найменшими проявами чоловічої уваги, можливо, саме цим і пояснюється — вона надто близько до серця сприйняла трагічну історію Жозефіни.

Та в якийсь момент настрій Наталі трохи змінився. Вона посміхнулася і сказала:

— Я впевнена, що Жозефіна жива! І хочу її знайти. Поки не знаю як. Але вже натрапила на ниточку. Ви звернули увагу на картину, що висить над узголів’ям мого ліжка?

— Звернув, — кивнув Поль, хоча поки що не бачив зв’язку. — Гарна робота.

— А вам знайома квітка, зображена на тому полотні?

— На жаль, ні. Ніколи нічого подібного не бачив, хоча, сподіваюся, доволі добре тямлю в ботаніці, — без зайвої скромності відповів Поль.

— Ця квітка зветься Тінь-Серця, — пояснила вона. — Подейкують, колись давно, століття тому, вона росла в лісах навколо Вальмонта. А може, й не росла. Ніхто точно не знає. Але художник її зобразив. І якщо це не плід його уяви, значить, десь він її бачив. І я подумала: раптом — в оранжереї? Ось і прийшла перевірити.

— А як квітка пов’язана з історією Жозефіни?

— Деякий час тому я отримала подарунок, — схвильовано сказала вона. — Брошку у формі цієї квітки. І… до неї додавалася записка. Без імені, без зворотної адреси. Але я впізнала почерк Жозефіни.

Наталі замовкла, а Поль не поспішав ставити нові запитання. Прокручував почуте в голові. Загадка Жозефіни здавалася неймовірно цікавою.

Тишу порушила сама Наталі:

— А тепер ваша черга, — вона схилила голову набік. — Що ви тут шукали, коли кралися за мною по цих заростях? Яка ще лабораторія?

Поль іронічно усміхнувся, дивлячись на неї. Як би він не сподівався, що Наталі забула про те, як він прохопився на початку розмови — все марно. Його чарівна уважна "дружина" не збиралася втрачати нагоду скористатися його необережністю.

Що ж, відвертість за відвертість.

Вона відкрила йому свою таємницю, хоч він поки нічим не заслужив її довіри. Справедливість вимагала, щоб і Поль поділився своєю.

Він підняв погляд до стелі, ніби добирав слова:

— Давним-давно, понад сто років тому, у Вальмонті жив мій предок — Августин ван-Ельст… — почав Поль.

Наталі уважно і зацікавлено вислухала легенду про таємничу формулу Aura Veritas, яку Августин відкрив у своїй лабораторії. Поль зауважив, що ніхто всерйоз у цю легенду не вірить, і вона запитала:

— А ви?

Він усміхнувся й ухилився від відповіді, переадресувавши питання їй:

— А ви б на моєму місці повірили?

— Чи повірила б я? — задумливо перепитала вона, а тоді раптом видала: — Повірила б. І скажу вам більше. Можливо, дві наші таємниці якось пов’язані.