Розділ 36. Черга і таємні задуми

Коли Поль заходив до кімнати Наталі, він був майже впевнений, що цього разу не застане її зненацька в ліжку, як учора. Найімовірніше, вона чекає на нього, цілком одягнена і готова до поєдинку. Проте — ані одягненої, ані роздягненої Наталі в кімнаті не було. Зате там перебувала Віола, яка повідомила, що вже понад дві години чекає на племінницю, а та тим часом займається прийомом слуг.

Полю залишалося тільки вкотре здивуватися непередбачуваності своєї чарівної «дружини» і її похвальному прагненню якомога швидше вдихнути у Вальмонт нове життя.

Поль тут-таки подумав: а чим він гірший? Чому б і йому не проявити запалу та не взяти участь у відборі слуг проти ночі, якщо вже його цілеспрямована «дружина» вважає це заняття цікавим? Він упевнено попрямував до альтанки, де вони сьогодні вранці розмовляли з лікарем. Напевно, Наталі саме там.

Коли Наталі закінчила розмову з Колетт, і та, щаслива, подалася на пошуки своєї нової кімнати, можна було б і самій повертатися до будинку… але не так сталося як гадалося.

Виявилося, що поки тривала їхня бесіда, біля входу в альтанку, мов гриби після дощу, несподівано з’явилися нові шукачі роботи. Ціла черга! Якщо точніше — четверо охочих. Схоже, чутки про те, що Вальмонт оживає, ширилися швидше, ніж ранковий туман долинами.

Можна було, звісно, відкласти все до завтра, але надто вже хотілося, щоб нові робочі руки з’явилися тут якомога швидше.

Співбесіди йшли одна за одною. Дві повненькі сестри з рум’яними щоками й упевненими голосами справили чудове враження. Вони мали рекомендаційні листи від господаря таверни в Ґрінвельді з обнадійливими рядками про «чудовий м’ясний пиріг» і «надзвичайну пунктуальність». Сестер-кухарок Наталі прийняла без вагань.

Наступним був небагатослівний, але міцний чоловік, який назвав себе «універсальним працівником». Судячи з упевненої ходи і загрубілих від роботи долонь, він справді міг полагодити паркан, почистити хлів, а якщо треба — то й прогнати непроханих гостей. Його також було вирішено прийняти.

Залишився останній. І він здався найдивовижнішим з усіх, хто сьогодні тут з’являвся. Досить вродливий: високий, стрункий, з густим волоссям і уважним поглядом. Одягнутий, мов франт. Яскраво, але зі смаком. Особливо привертав увагу його оксамитовий жилет кольору брусничного варення і синій шийний платок з тонкою срібною вишивкою.

Наталі не розуміла, ким же він може виявитися. Претендентом на посаду садівника? Сумнівно. Кухаром? Сторожем? Столяром? З кожним новим припущенням їй усе важче було стримати посмішку. Досить важко було уявити його з яким-небудь рубанком у руках.

— Мадам, — промовив він з галантним поклоном. — Моє ім’я — Еміль Бельфуа.

Морті, що досі мляво дрімав на спинці лави, розплющив одне око, ніби оцінював, чи варто через цього Бельфуа переривати свій сон.

— Дуже приємно, — Наталі жестом запропонувала йому сісти.

— Перепрошую за пізній візит, — вів далі він. — Але я почув, що Вальмонт знову оживає. І, зізнаюся, не міг впустити такої нагоди.

— Про що мова? — цікавість Наталі вже добряче розгорілася.

— Скажіть, мадам, чи знайоме вам таке диво, як фотографія?

Фотографія? Новомодний винахід. Звичайно, Наталі дещо чула. Все ж таки вона жила у столиці.

Морті розплющив і друге око. Вочевидь, месьє Бельфуа таки зумів його зацікавити.

— Мала нагоду побачити кілька робіт, — відповіла Наталі. — Дуже незвично. Наче малюнок, але живіший.

Правду кажучи, вона вважала це майже дивом.

— Живіший? — театрально притискаючи руку до серця, вигукнув Еміль. — Це надто скромно сказано. Я вважаю фотографію революцією. Це мистецтво, створене світлом і хімією. Вічний живопис без пензля! Образ, застиглий у миті!

Наталі всміхнулася. Вона поділяла захват співрозмовника, але досі не розуміла мети його візиту.

— Ви хочете… влаштуватися у Вальмонт фотографом?

— Саме так! — підтвердив він. — Я мандрую королівством, створюю альманах про життя та людей. І почув, що у Вальмонт повернулися господарі. Історія! Відродження! Я був би щасливий зафіксувати це. А заразом запропонувати свої послуги. Зйомки, портрети, родинні альбоми.

— Месьє Бельфуа, розумієте… — Наталі намагалася говорити м’яко. — Все це дуже заманливо. Але, боюся, зараз нам потрібні… більш практичні помічники. Садівники, столяри, кухарі, покоївки.

— Отакої, але ж фотографи потрібні всім, — махнув він рукою. — Особливо закоханим. Медовий місяць у Вальмонті — це ж обов’язково треба зафіксувати! Уявіть: ви з чоловіком, на алеї, рука в руці, очі в очі… нащадки скажуть: «Яке кохання!»

Наталі скептично підняла брову й мало не сказала, що спогади про «медовий місяць» їй ні до чого. Але вчасно схаменулася і промовчала. Хто знає, ким він насправді є? А раптом це шпигун мадам Боше?

— Сумніваєтеся щодо цілого альбому? Давайте почнемо з одного знімка, — продовжував він. — Зараз стало модно дарувати фотографії. У столиці я відбою не мав від таких замовлень. Якщо мадам забажає зробити сюрприз для чоловіка… Що може бути краще? Ваша витончена врода… Позування, світло, вираз обличчя… Все можна обіграти.

Подарунок… Оце якраз те, над чим останнім часом ламала голову Наталі. Її ідея з наволочкою, відверто кажучи, ніяк не могла конкурувати з тим, що збирався подарувати їй Поль. А от фотографія — це справді щось незвичайне. Поєднання високого мистецтва і новітніх досягнень науки, що межують із чарами. Поль би оцінив. Не обов’язково ж позувати самій — можна, скажімо, створити композицію з великою кількістю квітучих рослин. Це надихнуло б його на нові витвори парфумерного мистецтва.

— А скільки коштує ваша робота? — поцікавилася Наталі.

— Якщо дозволите… я зроблю це безкоштовно, — запропонував Еміль. — Мені буде за честь казати, що хазяйка Вальмонта скористалася моїми послугами.

— Що ж, тоді я згодна.

Фотограф засяяв.

— Гадаю, поки робота не завершена, варто тримати все в таємниці? — уточнив він. — Щоб подарунок став несподіванкою.