Розділ 35. М’ята, здогад і трохи побутових питань

У кабінеті було тихо, якщо не зважати на шурхіт пера по паперу. Перед Полем лежав не стільки стос — скоріше купка аркушів із недбалими начерками, ароматичними формулами та уривчастими нотатками. Він знову працював над своєю новою колекцією «Зупинений час».

Але цього разу Поль ніяк не міг зосередитися. Погляд знову й знову сповзав зі сторінок, а думки вперто поверталися до сьогоднішнього вечора.

Оранжерея…

Він відчув там майже фізичний біль. Те, що колись було задумане як зібрання найдивовижніших і найпрекрасніших творінь природи, що колись квітло, пахло, дихало життям — тепер скидалося на занедбаний храм. Поль добре тямив у ботаніці. Але більшість рослин, що вижили, були йому незнайомі. Стовбури, всіяні колючками, переплетіння потворних пагонів, неприродні відтінки листя — усе це скидалося на дивний і тривожний сон. Він відчув пристрасне бажання відновити колишню красу, але… скільки на це знадобиться часу? Та й узагалі — чи можливо це?

Жаль… Це почуття не полишало Поля, поки він перебував в оранжереї, а згодом спалахнуло ще одне — те саме, що тепер не давало спокою. Якась думка, дуже важлива, ось-ось мала виринути з підсвідомості. Поль чекав, але вона вислизала.

Він нахилився й дістав із шухляди тонку папку в шкіряній палітурці — Поль завжди тримав її під рукою. Розклав вміст на столі. Сімейні записи. Усе, що вдалося знайти в архівах ван-Ельстів про легендарну формулу Aura Veritas і таємну лабораторію. А там було небагато: дати, ескізи флаконів, кілька листів і — найзагадковіше — нерозбірливі нотатки Августина.

Нижні аромати маскуються верхніми.

Поль перечитував цю фразу десятки разів, і щоразу вона здавалася краплею безумства в океані геніальності.

А сьогодні — раптове прозріння. Туманний здогад нарешті набув чіткої форми.

— Авжеж! — видихнув він, відкидаючись на спинку крісла й втуплюючись у стелю. — Лабораторія — нижні аромати, оранжерея — верхні!

Відтоді, як Поль дізнався, що таємна підземна лабораторія Августина була захована у Вальмонті, він ламав голову, де саме. У підвалі будинку? Під якоюсь господарською спорудою? Десь у віддаленому куточку парку? Ні! Тепер він усе зрозумів. Де ще ховати запахи найсміливіших експериментів, як не просто під царством квітів? Насичені ефірні олії, настоянки, перегонки — усе це має яскраві аромати, які неминуче просочаться назовні й викажуть таємницю. Але тільки не тоді, коли лабораторія знаходиться під оранжереєю. Там запахи експериментів просто зіллються з чарами квіткового царства.

Поль усміхнувся. Геніальний Августин був геніальний в усьому. Кращого місця для лабораторії годі й шукати. Та ще й сировина для дослідів — просто над головою.

У Полі міцніла впевненість, що вхід до таємної лабораторії варто шукати саме в оранжереї. Лишалося одне, хоч і невелике, але все ж тривожне питання: а чи існувала оранжерея за часів Августина? Відтоді минуло більше ста років. Відповідь могла або спростувати здогад Поля, або остаточно його підтвердити.

Він знову задумливо втупився в стелю, але цього разу ненадовго — до кабінету зазирнув Огюстен. В руках у нього був невеликий кошик, з якого спокусливо визирали зелені стебла.

М’ята! Поль вловив її свіжий аромат.

— Щойно зрізав, — з гідністю повідомив дворецький. — Прекрасний вечір для м’ятного чаю. Бажаєте скуштувати, пане?

Поль мимоволі усміхнувся. Він раптом відчув, що м’ятний чай — це саме те, чого йому зараз хочеться найбільше. Огюстен, як завжди, знав як йому догодити. У його вмінні передбачати, у його відданості було щось зворушливе й водночас досконало професійне.

— З превеликою радістю, якщо ви складете мені компанію, — відповів Поль. — Інакше чай видасться надто самотнім.

— Тоді я, з вашого дозволу, скористаюся цією честю й приєднаюся, — кивнув Огюстен. — До речі, у нас назбиралося кілька тем для обговорення. Все-таки, смію нагадати, я тепер виконую обов’язки управителя.

Він вийшов, залишивши по собі легкий аромат м’яти та передчуття приємного вечора.

Хвилин за п’ять Огюстен повернувся — з підносом, на якому дві чашки запашного чаю стояли, мов два витвори мистецтва. Він подав одну Полю, демонструючи таку благородну витримку в манерах, що здавалося — вручає не чай, а дар древньої династії.

— Мушу сказати, пане, — почав він, сідаючи в сусіднє крісло, — у Вальмонті попереду чимало справ. Щоб ані ви, ані ваші гості не відчували жодних незручностей, я маю подбати про тепло, світло, безперебійну роботу водогону, справність кухонних плит, закупівлю харчів.

Він говорив зважено, спокійно, без поспіху — перелічував потреби, строки, можливі витрати. Слухаючи Огюстена, Поль ловив себе на тому, що майже закоханий у цю його методичність. За короткий час вони встигли обговорити й погодити безліч важливих справ: від запасання дров для камінів до відновлення роботи пральні.

Коли господарські теми вичерпалися, Поль вирішив поставити питання, яке хвилювало його найбільше.

— Скажіть, Огюстене… що вам відомо про історію оранжереї?

— О, вона бере початок у сиву давнину, — охоче відгукнувся той. — Оранжерею заснували понад двісті років тому. Тодішні власники маєтку захоплювалися ботанікою. Почали з кількох вазонів із лимонником — а зрештою виросло ціле царство. З часом колекцію поповнювали: завозили рідкісні види з півдня, з островів, з усього світу. Оранжерею кілька разів розширювали й добудовували. Є відомості, що скло для одного з вітражів привезли аж із самої Варавії.

Він вимовив останню фразу з такою загадковою, майже філософською усмішкою, що Поль знову відзначив про себе: цей чоловік знає більше, ніж каже. Втім, такими й мають бути ідеальні дворецькі — таємничими, мов старовинні підземелля.

Але найголовніше — оранжереї понад двісті років… Отже, вона існувала і за часів Августина.

Поль задумливо постукав пальцем по краю чашки. Його здогад підтверджувався. Сумнівів майже не залишалося: вхід до таємної лабораторії слід шукати там — у царстві потворних рослин, яке колись було дивовижним садом.