Розділ 34. Простирадла, лебеді та багато надії

Минуло не більше години відтоді, як закінчилася екскурсія в оранжерею. Наталі ще не встигла до кінця розібратися у власних враженнях від зарослих алей і зловісних пагонів, як до її кімнати зазирнув Огюстен.

Легка усмішка на його обличчі виказувала, що він чимось неабияк задоволений.

— Мадам, — промовив дворецький, трохи схиливши голову, — дозвольте повідомити: до нас прибула перша кандидатка. Я провів її до альтанки, куди ви і просили запрошувати всіх, хто прибуде в пошуках роботи.

Настрій Огюстена миттєво передався Наталі. Вона не чекала кандидатів раніше наступного дня. Та й взагалі не була впевнена, що її затія відправити гінця по довколишніх селах дасть якийсь результат. Але він не забарився.

— Дякую, Огюстене, — відповіла вона з широкою усмішкою. — Ви, як завжди, неперевершені.

Наталі не стала відкладати зустріч. І хоча не знала, кого саме побачить, її охопило тепле відчуття, що ось він — початок справжнього відродження Вальмонта. Слуги, життя, порядок… пробудження дому.

На підході до альтанки вона помітила Морті. Він сидів на перилах і дивився в бік дверей, немов теж збирався провести власну співбесіду. Наталі подумки всміхнулася: якщо кандидатам і слід когось боятись більше, ніж господиню, то лише її ворона.

Підморгнувши йому, вона зайшла всередину. Першою кандидаткою виявилася рудоволоса дівчина з акуратно заплетеною косою, з якої вибивалися неслухняні пасма. На блідих щоках — розсип веснянок. На вигляд їй було явно менше, ніж самій Наталі. Можливо, років дев’ятнадцять. Її просту темно-синю сукню з потертою облямівкою прикрашав білосніжний комірець — випрасуваний і рівно викладений. Було видно, що вона старалася справити гарне враження.

Дівчина сиділа дуже прямо, наче боялася зайняти надто багато місця. Зібрана, зосереджена — але руки виказували хвилювання: пальці посмикували край рукава, ніби шукали, за що зачепитися.

Вона встала й злегка вклонилася.

— Добрий день, пані. Я прийшла… Я хотіла б отримати роботу покоївки. Мене звати Колетт.

Вона вимовила своє ім'я з якимось приреченим зітханням. У великих карих очах настороженість змінилася рішучістю — такою, як у людини, яка трималася з останніх сил і їй більше нічого втрачати.

— Ви, напевно, вже чули про мене?

Наталі здивовано похитала головою.

— Ні. Але тепер мені стало цікаво.

Колетт опустила погляд.

— Що ж… тоді я сама розповім. Усе одно чутки скоро дійдуть і до вас.

Наталі жестом запросила її сідати. Сама вмостилася навпроти. Морті на перилах уважно нахилив голову набік. Здавалося, виражав схвалення.

— І які ж це чутки? — спитала Наталі.

— Що я злодійка, — просто відповіла вона. — Що в мене не чисті руки. Що через мене постояльці втрачали гаманці та коштовності.

Наталі підняла брови:

— А насправді?

Колетт глянула їй у вічі. Її голос став трохи тремким, але впевненим:

— Насправді я за все життя не взяла нічого чужого. Навіть ґудзика, навіть монетки. А якби взяла… напевно, вмерла б від сорому.

Вона говорила з такою щирістю, що Наталі майже не сумнівалась — вона не бреше.

— Розкажи, що сталося, — лагідно попросила вона.

Колетт кивнула.

— Я працювала покоївкою в таверні "Остання Ложка". Це неподалік звідси. Хазяйка — мадам Грізельда… — при цих словах вона ледь помітно скривилась. — Там було… важко. Брудно. Неохайно. Вона вважала, що, якщо її таверна єдина у цих місцях, постояльці нікуди не дінуться. А мені подобалося, коли гості залишалися задоволені. Я старалася… справді старалася.

В її голосі з’явилася жива інтонація. З кожною фразою вона, здавалося, розправляла плечі:

— Я намагалась зрозуміти, як зробити щоб було затишно. І дещо придумала. Наприклад, як розправити фіранки, щоб світло лягало красиво на ліжко, але не било в очі. А ще я знаю вісім способів застелити ліжко — строгий, сентиментальний, романтичний… — вона усміхнулася дещо сором’язливо. — Навіть кумедний, коли приїжджали родини з дітьми. Я робила лебедів з рушників, іноді зайчиків. Люди усміхалися. А я від цього відчувала, що роблю щось важливе.

Наталі подобалося, коли люди люблять свою справу. А ця дівчина була саме такою — захопленою. Навіть якщо йшлося про миття підлоги і застилання ліжок — Колетт підходила до цього з натхненням.

— Але хазяйці все це не подобалося, — продовжила вона. — Мадам Грізельда шкодувала грошей на все — на воду, на мило, навіть на свічки. Іноді, коли в номері мінялися постояльці, вона наказувала просто перевернути простирадла іншою стороною замість того, щоб постелити чисті. А я… я не могла. Я почала пошепки попереджати людей. Тихенько. Просто казала: "якщо що — краще попросіть нову білизну". Я думала, що вчиняю правильно.

Вона внутрішньо стиснулася.

— Мадам Грізельда… розлютилася, коли дізналася. Вигнала мене. Сказала, що зробить так, аби я більше ніде не знайшла роботи. І зробила. По всіх усюдах поповзли чутки, що я краду. Що я брехуха й шахрайка. Відтоді мене ніде не беруть. Навіть у пральню. Надто багато брудних розмов, — вона сумно всміхнулася. — Люди повірили пліткам. Навіть мій наречений. Жерар. Він розірвав заручини. Жерар працює листоношею, йому доводиться ходити по домівках. Він сказав, що люди шепочуться за його спиною. І більше не хотів, щоб його пов’язували зі мною.

Колетт на мить замовкла. І знову, як на початку розмови, її пальці нервово потягнули край рукава — звичний, майже дитячий рух, у якому ховалась образа, яку не хочеться озвучувати.

— А я ж думала, що він мене знає… — додала вона тихо. — Краще за всіх.

Наталі не знала, чого зараз більше в її серці: співчуття до цієї нещасної дівчини чи презирства до її нареченого. Черговий чоловік, чергова зрада.

Колетт підвела погляд. У її очах не було жалісливості — лише втома і тиха надія, що хоч хтось повірить.

— Мені дуже хочеться повернути добре ім'я, але я не знаю як. І дуже хочеться знову бути потрібною. Я згодна працювати день і ніч за найменшу платню. Я нічого не прошу, крім шансу. Навіть якщо ви візьмете мене лише на кілька днів… я доведу, що можу. Тільки, будь ласка… — вона дивилася з надією. — Будь ласка, дайте мені таку можливість.