Розділ 33. Свіжі рішення і старі корені

Щойно лікар Альбан вибіг з альтанки, Наталі з цікавістю кинула погляд у вікно. Неможливо було стримати усмішку, споглядаючи сцену, що розгорнулася на одній із доріжок парку. Вся скуйовджена й захекана Лотта гналася за яскравим красенем-півнем, який, підстрибуючи, тікав від неї.

— І навіщо нам наймати у Вальмонт охорону, якщо тут вже є така курка? — Поль теж з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається.

Тим часом Лотта і її новий знайомий зробили коло по периметру куща, і саме в цю мить до місця подій підскочив лікар. Обидва птахи, мов за командою, раптом зупинилися.

Наталі не почула, що сказав Альбан, але Лотта уважно подивилася на нього, хитнула головою й, ніби з легкою досадою, склала крила. Вираз її обличчя став досить миролюбним. Після цього півень випростався, гордовито підійшов до Альбана і… дозволив себе погладити.

— Здається, оце і є Шарль, «колега» нашого лікаря, — з подивом припустила Наталі.

— Ба більше, — відповів Поль, — схоже, наш лікар — ветеринар.

— І це багато що пояснює, — підхопила вона. — Наприклад, те, чому його питання звучали так недоречно.

Вона всміхнулася, пригадуючи плутанину, яка панувала тут, в альтанці, кілька хвилин тому. І все через надмірну підозрілість ван-Ельста. Але вона стримала саркастичну репліку на його адресу. Замість цього запропонувала:

— Тепер, коли ми зрозуміли, що маємо справу не зі шпигуном мадам Боше, а з турботливим ветеринаром, можливо, варто запропонувати йому роботу у Вальмонті? Було б чудово, якби він час від часу оглядав місцевих тварин. Навіть якщо їх поки лише двоє коней та двоє птахів. Але ж згодом може стати більше.

— Так, піду поговорю з ним, — кивнув Поль і вийшов з альтанки.

Звісно, він був не проти перекласти на когось частину турбот — хоча б про тварин.

Наталі не сумнівалася, що Альбан погодиться, і тихо раділа, що у Вальмонті тепер буде вже двоє працівників: дворецький-керуючий і ветеринар.

У другій половині дня, коли сонце вже м’яко ковзало плитами доріжок, а вітер майже стих, Наталі знову вдалося вийти на прогулянку з Огюстеном.

— Продовжимо нашу екскурсію, пані? — запитав він із м’якою усмішкою.

— З великим задоволенням, — Наталі кортіло побачити, які ще сюрпризи приховує Вальмонт.

Вони пройшли через внутрішній двір до стайні. Вона була просторою, але занедбаною й майже порожньою — тут були лише двоє коней, які, здавалося, почувалися радше тимчасовими мешканцями. Інші господарські будівлі виглядали не краще. Тут були потрібні робочі руки. Багато рук.

Коли Огюстен закінчив розповідати, як колись тут вирувало життя, Наталі відчула, що настав час поставити запитання, яке не давало їй спокою від моменту їхньої першої прогулянки.

— Огюстене, наскільки мені відомо, колись тут, у Вальмонті, бував лікар Анрі Луазьє. Ви щось чули про нього?

Саме через нього, через екстравагантного лікаря, Жозефіна приїжджала сюди. Інформація про нього могла вивести на її слід.

Огюстен зупинився. Задумався.

— Лікар Анрі Луазьє… — повільно повторив він. — Авжеж, пам’ятаю. Таке не забувається. Він був… неординарним. Прямим, навіть зухвалим. Яскравим. І, безперечно, талановитим. Його запросила сама мадам Валері ван-Ельст. Тоді вона важко хворіла — мала сильні головні болі, безсоння, тремтіння в руках. Пані втратила апетит і дуже схудла… Жоден лікар не міг їй допомогти. Навіть ті, кого вважали найіменитішими.

— А він зміг?

— Пообіцяв, що вилікує. І зробив це, — вимовив Огюстен з глибокою повагою. — Лікування тривало місяць чи трохи більше, і дало результат — мадам ван-Ельст почала одужувати. Це стало майже дивом. Багато хто говорив, що він вдавався до… сумнівних методів. Навіть чаклунства. Але я в це не вірив. Він просто добре знав природу — розумів цілющу силу рослин. Лікар Анрі часто бував у оранжереї. Там росли дивовижні квіти. Подейкували, деякі з них мали справжню силу.

Наталі затамувала подих.

— А що з ним сталося потім?

— Щойно мадам ван-Ельст одужала, він зник. Раптово поїхав. Більше його ніхто не бачив.

Поїхав і забрав із собою Жозефіну? Куди? Знову питання без відповідей.

— Покажіть мені будь ласка ту оранжерею, — попросила Наталі.

— Звісно, — усміхнувся Огюстен, — якраз збирався вас туди провести.

Вони вирушили в дальню частину парку, і тут їм несподівано трапився Поль. Він ішов садовою доріжкою в розстебнутому жилеті й виглядав на диво розслабленим.

— Дозвольте дізнатися, куди прямуєте? — запитав він із легкою усмішкою, яка видавала, що він перебуває в чудовому настрої.

— Збираюся показати новій господині Вальмонта оранжерею, — трохи схиливши голову, доповів Огюстен.

— Тоді я не можу це пропустити, — заявив ван-Ельст і приєднався до компанії.

Вони рушили далі й за кілька хвилин уже були на місці. Наталі очікувала побачити щось на кшталт милої теплиці. Але помилилася. Оранжерея була велетенською. Гігантська скляна півсфера, обплетена листям, із металевим каркасом і різьбленими деталями. У ній відчувалася велич минулого.

Вони увійшли всередину. Оранжерея зустріла не зеленню, а тишею. Такою, в якій будь-який шерех здавався підозрілим. Колись це місце, без сумніву, було гордістю Вальмонта — вітражні шибки в витончених рамах, арки, оплетені плющем, і широкі алеї поміж акуратними клумбами. Та тепер усе виглядало так, ніби природа влаштувала тут бунт — і перемогла.

Частина рослин давно загинула. Їхні сухі стовбури стирчали, немов остови, з потрісканої землі. Деякі скидалися на обвуглені скульптури, інші — на застиглі в благанні руки. Побляклі горщики лежали перекинуті і з них стирчали покручені корені.

Але ще тривожнішими були ті рослини, які вижили. Або… пережили.

По кутках і в найтемніших ділянках оранжереї розрослися кущі, які навряд чи можна було назвати звичайними. Їхні гілки скидалися на скручені пальці, а листя мало неприродно яскраві відтінки — кислотно-зелений, іржаво-червоний, часом із синім полиском, як у синців. Шипи стирчали на кожному другому стеблі — довгі, гострі, небезпечні.