Розділ 32. Ціна інформації та родинна схожість

Сигізмунд ван-Ельст ніколи не вважав себе ніжним чи розпещеним. Він не був такою людиною, що скаржиться на відсутність м’ятного сиропу в ранковому чаї чи нервово витирає руки, якщо на них осіла дорожня пилюка. Втім, сьогодні він був невимовно радий, що провів день на свіжому повітрі, а не в номері таверни «Остання Ложка». Щоправда, під вечір Сигізмунду довелося повернутися до своєї тимчасової обителі, яка, здавалося, мала намір перевірити межі його витривалості.

Він сидів у обідній залі за липким столом і морщився, спостерігаючи, як у тьмяному світлі лампи танцюють у повітрі порошинки. Поряд мадам Боше тримала бездоганну поставу — таку, ніби сиділа не в зашарпаній таверні, а на засіданні найвищої аристократичної ради. Вона ніколи не дозволяла обставинам диктувати тон. Скоріше, це обставини починали кульгати під її поглядом.

— Отже, — промовила вона, не дивлячись на нього, — ти їздив? Дізнався?

Сигізмунд кивнув, сплітаючи пальці в замок. Він любив їй доповідати. У цьому було щось від шахової партії, де він завжди починав білими.

— Авжеж. Побував у кількох навколишніх селах. Звістка про те, що до Вальмонта прибули нові господарі й наймають прислугу, вже розійшлася по всіх усюдах. Я придивився кандидатів. Є кілька, які, гадаю, не матимуть нічого проти… додаткових доручень — простежити, перевірити, запам’ятати, донести. Питання лише в тому, чи візьмуть їх на службу. Охочих чимало.

— А якщо візьмуть? — озвалася мадам Боше, так і не піднімаючи погляду. — Зможуть тримати язика за зубами?

— Гадаю, так, якщо добре заплатити за мовчання.

— Чудово, — кивнула вона. — Якщо їх візьмуть, організуй зустріч.

У цей момент з’явилася мадам Грізельда — так само, як і минулого разу, жінка ніби матеріалізувалася з павутиння, протягів і невдоволення. Але сьогодні в ній було щось… незвичне. Вона майже усміхнулася.

— Перейдімо в інше місце, — промовила вона демонструючи напрям легким помахом руки. — Там приватна зала, панове.

Сигізмунд глянув на мадам Боше. Вона підвелася першою. Він рушив слідом, підмічаючи, як стілець прощається з ним скрипом.

Приватна зала виявилася невеликою кімнаткою з одним-єдиним столом. Тут було трохи чистіше: менше пилу, слабший запах прокислого сидру і навіть щось схоже на скатертину. Хоча загалом обстановка все одно вимагала дезінфекції. Та мадам Боше навіть не скривилася.

— Ми з нетерпінням чекаємо новин, — почала вона. — Особливо про Фабриція.

— О, я дізналася не лише про це, — протягнула Грізельда. — Але спершу… плата.

Сигізмунд театрально зітхнув.

— Я вже заплатив вам перстнем. Із сапфіром, між іншим.

— Ним, на жаль, довелося пожертвувати, — парирувала вона. — У Вальмонті з’явився нічний охоронець — для мене це було повною несподіванкою. Щоб пробратися, довелося відволікти його, а перстень став доволі переконливою приманкою. Він полюбляє все блискуче.

Вона підкупила охоронця перстнем? Чи не надто висока плата? Сигізмунд хотів кинути якусь саркастичну репліку, але мадам Боше глянула на нього так, що в нього одразу засвербів на руці ще один перстень.

Мовчки він зняв його й передав Грізельді. Цього разу відьмі дістався смарагд.

— Отже? — спитала мадам Боше, схрестивши руки.

— Управитель Фабрицій, — почала Грізельда, погладжуючи здобич, — став жертвою старої легенди. Можливо, і ви чули ці казки, що мовляв дім живий? Нібито, якщо йому хтось із мешканців не до вподоби, він прожене його зі своєї території. Фабрицію почали ввижатися моторошні знаки: скрипи, звуки, зникнення речей — він вирішив, що будинок його «не прийняв». Гадаю, цей ледар просто надто любив хильнути зайвого. А коли перебрав — тут уже й не таке привидиться. Та зрештою, він не витримав — розпустив усю прислугу й утік сам.

— Історія цього п’яниці нам мало чим допоможе, — кинула мадам Боше. — Що ще?

— Нові господарі набирають слуг.

— Про це вже навіть у курятнику знають, — пирхнула вона.

Грізельда прижмурилася.

— Але не кожен знає, що дехто хотів би, аби серед цих слуг знайшлися не лише з руками та підносами, а й з вухами.

Сигізмунд ледь помітно здригнувся.

— Підслухали?

— Мені й не потрібно підслухувати, щоб здогадатися, що таким поважим панам, як ви, може бути цікаво в цій глушині, — криво всміхнулася Грізельда. — До речі, можу запропонувати вам ідеальну кандидатуру. І з вухами, і з мізками.

— Справді? — холодно спитала мадам Боше. — І що робить її ідеальною?

— Новим господарям нескладно буде набрати кухарів чи конюхів — тут таких повно. А от якщо вони захочуть відновити оранжерею… а вони захочуть…

— Оранжерею? — перепитав Сигізмунд.

— За часів розквіту Вальмонт славився оранжереєю екзотичних рослин. Минулі власники любили вихвалятися, що там зібрані квіти найхимерніших форм з усіх заморських королівств.

Сигізмунд чув, що кілька поколінь власників Вальмонта віддавали перевагу безглуздим квітам замість виноградників, які приносять добрі прибутки. Але в одному Грізельда мала рацію. Знаючи свого племінника, він точно захоче відновити оранжерею — щоб черпати натхнення для нових парфумів.

— Хочете сказати, що в цій глушині є хтось, хто тямить у заморських рослинах? — скептично поцікавилася мадам Боше.

— Є, — хрипко розсміялася Грізельда. — Найкращий спеціаліст у королівстві.

— Хто ж це?

— Моя сестра.

Запанувала пауза. Дуже довга. В ній умістилися всі сумніви й фантазії Сигізмунда про те, як може виглядати сестра Грізельди. Все, що малювала його уява, ніяк не вкладалося в образ тендітної вишуканої мадам-флористки в мереживному капелюшку.

— Ваша… сестра? — перепитала мадам Боше.

— Лізельда. Зачекайте пару хвилин — я вас познайомлю.

Грізельда вийшла, залишивши Сигізмунда й мадам Боше в саркастичному здивуванні.

— Сподіваюся, вона хоча б не носить фартух часів Феофіла IV, — хмикнув Сигізмунд.