Розділ 31. Юридична консультація і загадка без доказів

Антуан бачив, наскільки схвильована була Віола, тому замість того, щоб повернутися за стіл, сів у сусіднє крісло. Сидіти навпроти неї за строгим письмовим столом могло б здатися майже допитом, а не делікатною консультацією.

— Взагалі, цей ранок почався якось дивно, — зітхнула вона і підвела на Антуана очі. — Не знаю, чи вірите ви в прикмети, але подейкують, що кури можуть передчувати лихо.

— Кумедно, — посміхнувся Антуан.

Він не вірив ані в екстрасенсорні здібності курей, ані в містичні передвісники лих, але з професійним інтересом відзначив про себе, що такий поворот чудово можна вплести в майбутній роман. Чому б і ні? Птаха-провидиця — звучить цілком оригінально.

— Принаймні за поведінкою Лотти можна багато чого зрозуміти, — таємничо продовжила Віола. — Вона завжди безпомилково передбачає катастрофи. Наприклад, появу незнайомого чоловіка в домі.

Антуан підняв брову й знову посміхнувся.

— Ні-ні, — похопилася Віола і відразу трохи почервоніла, — я зовсім… тобто… я не вважаю чоловіків катастрофами. Навпаки, я вважаю їх…

Вона замовкла. Вочевидь вирішила, що буде розумніше залишити думку незавершеною.

— У цьому питанні ми з моєю племінницею розходимося в поглядах, — дипломатично закінчила вона.

Антуан і сам давно помітив, що Наталі ставиться до чоловіків з певною… ініціативною прохолодою. Особливо до тих, хто наважується виявляти до неї інтерес. Її «штрафи за погляди» були справжнім новим словом у юриспруденції. Щоправда, він вірив у Поля. За належного старання Наталі цілком могла б досить скоро перестати бути такою категоричною й скасувати деякі санкції. Поль, наскільки Антуан встиг помітити, вже досягав певних успіхів у цьому напрямку.

— Так от, — продовжила Віола, — сьогодні з самого ранку Лотта поводилася не просто незвично, а можна сказати — панічно. Не знаходила собі місця, носилася з кутка в куток. Уся забруднилася у вугільному пилі, перевернула кілька кошиків… А потім… потім узагалі зникла, — зітхнула Віола. — Я ніде не можу її знайти. Месьє Антуане, може, ви її десь бачили?

— На жаль, Лотту я не бачив, — довелося розчарувати гостю Антуану, — але якщо зустріну, негайно вам повідомлю.

Він був цілком упевнений, що з куркою нічого не сталося, однак не міг не визнати, що її зникнення створює інтригуючий фон для ранкової розмови — і подумки вже вписував рядок до свого роману:

«У маєтку зникла курка. Але за цим зникненням було дещо значно серйозніше…»

— Гадаю, Лотта подалася на прогулянку парком — захотіла ознайомитися зі своїми новими володіннями, — спробував заспокоїти господарку Антуан. — Скоро знудиться й повернеться.

— Я теж на це сподіваюся, — м’яко всміхнулася вона. Але вже за мить знову зробилася серйозною й стурбованою:

— Месьє Антуане, насправді я прийшла не через Лотту, а за юридичною порадою.

— Так-так, звісно, я до ваших послуг, — Антуан уже встиг-був подумати, що зникнення курки і є основною проблемою Віоли, але, вочевидь, усе було набагато цікавіше.

— Сьогодні вранці, розбираючи речі, я виявила у своїй дорожній сумці те, чого там не могло бути й чого я туди точно не клала. Ось, — вона простягнула йому невеликий блискучий предмет, — чиясь коштовність.

Це був масивний чоловічий перстень. Схоже, срібний, але, безперечно, недешевий, адже камінь здавався не імітацією, а справжнім сапфіром.

— У вас немає припущень, як ця прикраса могла опинитися у вашій сумці? — Антуан перевернув перстень, вдивляючись у гравіювання.

— Жодних, — знизала плечима Віола. — Це абсолютно незрозуміло. Я особисто пакувала сумку в дорогу й пам’ятаю кожну річ, яку клала. Там були лише мої речі — дві сукні, накидка, одяг для сну, аптечка й парасолька. Востаннє я відкривала сумку, коли ми зупинялися в “Галантному Кедрі”, і можу з упевненістю сказати, що тоді нічого зайвого в ній не було.

Звучало справді загадково. Антуан пам’ятав, що під час подорожі сумка весь час стояла під сидінням, а по приїзді в маєток кучер заніс її до будинку.

— Я не знаю, як вчинити, — розгублено розвела руками Віола. — Цей перстень може бути дуже дорогим. Його треба повернути власнику. Але хто він? Де його шукати? Я навіть не уявляю, з чого почати пошуки. З іншого боку — я не можу залишити собі чужу річ. То що ж робити?

— Розумію, — кивнув Антуан. — Але у вас немає причин для хвилювання. З точки зору закону, якщо знахідку виявлено у приватній власності, але вона не належить хазяїну цієї власності, то можна говорити про тимчасове зберігання, що розцінюється як послуга — ніяк не засуджується, а навпаки, заохочується.

Віола слухала його юридичну сентенцію з тим самим захопленим поглядом, як колись, коли він відстоював права її улюблениці Лотти. І, як тоді, Антуан відчув нетипову для себе суміш почуттів: збентеження й задоволення. Але чи не зарано він приймає вдячність від Віоли, якщо ще навіть близько не підійшов до розв’язання її проблеми? Як же цей перстень потрапив у її сумку? Справжня детективна загадка. Герой його роману напевно не розгубився б, а спробував з’ясувати, хто й навіщо підкинув коштовність.

Антуану чомусь знову згадався їхній приїзд у Вальмонт. Вони стояли біля зачинених воріт, і лише ворон з довгим і красивим іменем знав, що робити. Тоді Наталі сказала, що її улюбленець не пропустить жодної блискучої речі.

— А чи не міг бути причетним до цього інциденту лорд Мортімер? — запитав Антуан.

Після короткої паузи обличчя Віоли прояснилося:

— Дивовижно, месьє Антуане! Як я сама не здогадалася? Морті обожнює збирати все, що блищить, і ховати у своєму сховку. Але сховок залишився на нашій мансарді, тож, можливо, він вирішив облаштувати новий — і вибрав для цього мою сумку.

— Цілком правдоподібна версія, — підтримав її ентузіазм Антуан. — Шкода лише, що вона не пояснює, звідки в лорда Мортімера цей перстень.

— Так, не пояснює, — погодилася вона.

— На жаль. Навіть найперспективніші версії мають свої прогалини. Доведеться розслідувати далі.