Розділ 30. Таємна пристрасть і юридична інтрига

Антуан сидів за письмовим столом із пером у руці. Чорнильниця стояла точно посередині, аркуші акуратно вирівняні в стосик — цей чоловік любив порядок. З самого ранку він вивчав фінансові документи, що залишив утікач-управитель, і дійшов висновку, що той не привласнив собі жодного естрона. Усі гроші, які Валері ван-Ельст, колишня власниця маєтку, залишила на утримання Вальмонта до вступу нового господаря у свої права, були на місці.

Антуан збирався порадувати цією новиною Поля, але не застав його на місці, тож повернувся до себе й вирішив присвятити трохи часу своїй таємній пристрасті. Ніхто не знав, але Антуан пробував себе в літературі. Він навіть Полю ще не зізнався, що пише детективний роман. Це була його давня мрія — створити щось захопливе, з інтригою, яка тримала б читача за комір до самої останньої сторінки. І, бажано, засноване хоча б частково на реальних подіях. Але жодна зі справ, які він коли-небудь вів на практиці, для цього не підходила. Де інтрига, де драматургія, де, зрештою, зловісні постаті у тумані? В кращому разі — боротьба за спадщину за допомогою фіктивного шлюбу.

Але все змінилося тут, у Вальмонті. Старий покинутий маєток, оповитий легендами, розбурхав уяву Антуана.

Рівні рядки покривали сторінку за сторінкою. Час від часу він схиляв голову, перечитував написане, хмикав, викреслював, знову записував. У своїй уяві він вже давно не сидів у пошарпаній кімнаті з потемнілими шпалерами і скрипучим столом — він був в іншому маєтку, вигаданому, загадковому і безумовно небезпечному.

"Молодий, але перспективний юрист Альбер Клеманс прибув до старовинного маєтку на півночі країни, аби владнати справу зі спадщиною. Він і гадки не мав, що незабаром опиниться втягнутим у справу, де кожен крок коридорами особняка луною віддаватиметься таємницями та підозрами..."

Антуан відклав перо, відкинувся на спинку стільця і склав руки на грудях. Непогано… тільки от який саме злочин розслідуватиме його герой? Можливо, зникнення багатого спадкоємця? Або крадіжку фамільних коштовностей?

Антуан насупив брови, але замість туманних загадок у голові вперто виникали… відверто сентиментальні сцени.

У всьому винна була Віола.

Через те, що він прослухав з захватом прочитані нею кілька романів — про капітана з трагічним минулим і бідну, але горду рибачку, про винахідника унікальних ґудзиків та його незвичайну наречену, про графа, який у пориві ревнощів спалив портрет коханої. Антуан спершу слухав з ввічливості. Потім — з наукової цікавості. А наприкінці зловив себе на тому, що щиро переймається: чи напише винахідник ґудзиків восьмого листа своїй нареченій.

Віола читала з таким запалом, немов це були не сторінки книги, а справжні події. Антуанові здавалося, що її пристрасть до читання навіть затятого циніка Поля змусила слухати з цікавістю. І водночас — от парадокс — Віола мала приголомшливу практичність, якої зовсім не очікуєш від мрійливої й сентиментальної мадемуазелі. Це ж вона передбачливо прихопила в дорогу запасну ковдру, свічки, пару флаконів настоянки від комарів і… чомусь складаний ножик. Усе це стало в пригоді. Особливо ножик — ним чудово вдалося відкрити поламаний замок на валізі. Антуан усміхнувся від згадки, як вона постійно витягала з сумки щось корисне. Наче в неї був список усіх можливих негараздів — і засіб від кожного.

Він кинув погляд на аркуш із початком розділу. Його герой Альбер Клеманс усе ще стояв на порозі маєтку, а таємничі події так і не почалися. Може, все ж зникнення гувернантки? Або пропав кіт?..

Антуан зітхнув. Йому, юристу до мозку кісток, зі схильністю до логіки й педантичних приміток на полях, з іронією до чужих почуттів і підозрілістю до всякого «великого кохання», виявилося найважче вигадати злочин без доказів.

Він знову взяв перо. Подумав. І написав:

"Він не знав, що зустріч із нею переверне не лише його розслідування, а й усі колишні переконання."

А потім поспіхом закреслив. І переписав:

"Він не знав, що загадки цього дому виявляться значно складнішими, ніж він припускав."

Але усмішка на обличчі все одно залишилася.

І саме в цей момент творчих мук пролунав стукіт у двері. Це сталося так несподівано, що перо смикнулося і залишило непритаманну Антуанові неохайну пляму поруч зі словом "розслідувати".

Антуан стримав лайку. Він ніколи не вживав міцних слів — навіть коли його ніхто не міг почути. Підвівся, підійшов до дверей, відчинив — і відразу побачив на порозі Віолу. Щоки її порожевіли, погляд був стривожений.

— Мадемуазель Віоло, — промовив він із ледь помітним поклоном.

— Месьє Антуане, пробачте що потурбувала, чи не могли б ви приділити мені кілька хвилин? Справа дуже важлива. Мені потрібна допомога досвідченого юриста.

— Звісно, до ваших послуг, — він запросив її пройти й запропонував крісло, гадаючи, про яку юридичну допомогу може йтися.

— Я виявилася причетною до чогось абсолютно таємничого й неймовірного, —промовила вона, сідаючи на краєчок крісла. — Я не знаходжу цьому жодного розумного пояснення.

— Про що мова? — Антуан відчув прилив цікавості. Ще жоден клієнт, що звертався до нього по юридичну допомогу, не починав оповідь з такої інтриги.