Розділ 29. Підозри, висип і Шарль

Екіпаж погойдувався на вибоїнах, повільно просуваючись старою дорогою до Вальмонта. Всередині з насунутим на потилицю капелюхом і потертою шкіряною сумкою з ладаном, мазями й блокнотом, сидів лікар Альбан Тремо — спадковий ветеринар. Він був трохи схвильований, як завжди перед візитом у будинок, де ніколи раніше не бував. І, як завжди — не сам.

— Сподіваюся, ти не вважатимеш це надто поспішним рішенням, Шарлю, — стурбовано почав він, звертаючись до свого супутника. — Але я не міг проігнорувати почуте. Щойно той молодий кучер — Жюльєн, здається? Ні, Жером… хоча, можливо, Еміль — байдуже, загалом, щойно він сказав, що в маєтку з’явилися нові мешканці, у мене одразу виникли підстави для занепокоєння.

Шарль, що сидів навпроти на м’якому ворсистому пледі, кивнув із виглядом цілковитого розуміння. Його погляд був уважним, навіть трохи докірливим.

— Отож-бо й воно! — підбадьорився Альбан. — Вальмонт — це ж не просто будинок, це… живий організм. Пам’ятаю, ще мій дід казав: колишні господарі тримали тут цілу стайню — дванадцять, а то й п’ятнадцять коней! Не кажучи вже про курей, кіз, пару віслюків і, якщо не помиляюся, карликову вівцю на ім’я Беатріс.

Шарль знову кивнув.

— Ти правий, — серйозно мовив Альбан. — Напевно, у нових власників теж немало худоби, її всю треба оглянути. Важка дорога, переїзд, зміна клімату — все це стрес. Особливо для коней. Я ще у того, на якому їхав кучер, помітив підозрілий блиск в очах і неприродну постановку передньої ноги. Це може бути що завгодно — від початкової стадії hiterium trenum до раннього прояву тендиніту. А якщо мова про респіраторні інфекції… — він похитав головою. — Зволікання може виявитися фатальним.

Шарль примружився. Здавалося, схвально.

— Звісно, можливо, я перебільшую, — Альбан знизив голос. Він знав, що про нього кажуть. Дехто глузував із його прискіпливості, уваги до дрібниць і любові перестраховуватися. Взяти хоча б спеціальну анкету, за якою він оцінював моральний стан тварини. — Але ж ти знаєш моє правило, — звернувся він до супутника. — Краще сто разів перевірити. Про всяк випадок я навіть узяв набір для термінової прочистки ніздрів — хоч він і призначений для кіз, але за необхідності згодиться і для коня.

Альбан витягнув з сумки невеличку коробочку, що загриміла склом і щіточками, і обережно поклав назад.

— Одним словом, я попередив того… ну, назвімо його Жеромом, що обов’язково навідаюся в маєток. Він, щоправда, трохи зніяковів, але пообіцяв усе передати господарям, — Альбан глянув у вікно. — О, ми вже під’їжджаємо.

Шарль витягнув шию і гордовито насторожився.

— Ти теж хвилюєшся, я бачу, — лагідно сказав Альбан і простягнув руку, щоб погладити свого співрозмовника по рудій грудці.

Півень, ошатний і серйозний, клюнув ґудзик на його сюртуці й знову вмостився, ховаючи лапи під себе. Його гребінь злегка гойдався в такт хитанню екіпажа.

— Так-так, Шарлю. Не хвилюйся. Ми все зробимо як слід. Оглянемо всіх. Переконаємося, що в корів — якщо вони там є — ясні очі й вологі носи. У курей немає пір’яного свербежу. А в коней — жодного натяку на кольки. Головне — показати, що ми люди серйозні.

Він випростався, поправив комір і здув порошинку з футляра для шприців.

— Нас приймають у Вальмонті, друже мій. Поводитися треба бездоганно. Жодних криків, домовилися? Почекаєш на мене тут.

Шарль поважно кивнув. Він був вихованим півнем. Майже джентльменом.

Коли Поль почув цокіт копит на під’їзній алеї, спіймав себе на тому, що передчуття майбутньої пригоди викликає в ньому азарт. Було щось інтригуюче в тому, щоб переграти шпигуна мадам Боше. Йому здалося, що Наталі налаштована так само, хоча вона й висловила певні сумніви.

— А раптом лікар — справжній спеціаліст, а не шпигун?

— Ми це зрозуміємо з перших же хвилин розмови, — запевнив її Поль. — Якщо він засланий шпигувати, то поводитиметься неприродно, ставитиме дивні запитання.

Аргумент видався цілком логічним — принаймні, самому Полю, — і вони вирушили назустріч гостю, який уже з’явився біля воріт.

— Лікар Альбан Тремо, — з ввічливим поклоном представився прибулий. Чоловік років сорока, в окулярах, з медичною валізкою та трохи скуйовдженим волоссям. Від нього віяло аптекарськими травами, камфорним спиртом і… сіном?

— Поль ван-Ельст, — відповів Поль. — Новий власник Вальмонта. А це моя дружина — Наталі. Нам повідомили про ціль вашого візиту. Ходімо, обговоримо все в альтанці. На жаль, у будинку ремонт… пилюка, гіпс… дуже заважає відвертим розмовам.

Поль не хотів пускати шпигуна в будинок, щоб той не винюхував, де чия спальня і чи близько розташовані кімнати подружжя. Та й справді — поки що у Вальмонті ніде було приймати гостей.

Лікар кивнув із розумінням.

— Звісно, розумію. Ремонт — справа клопітка… — пробурмотів він і рушив слідом.

Альтанка, стара й витончена, цілком згодиться і для допиту, і для любовних ігор. Поль вмостився поруч із Наталі, навмисне трохи ближче, ніж зазвичай, і відразу поклав долоню поверх її руки. Як добре, що завбачливий Антуан вніс у договір пункт, за яким знаки уваги, продиктовані обставинами, не штрафуються. Поль знав, що навіть такі легкі, майже дружні дотики — для його чарівної «дружини» є випробуванням. Але вона мужньо не відсмикнула руки. Перша перемога.

— Отже, — почав Поль, лагідно погладжуючи її зап’ястя, — як повідомив наш кучер Жером, ви прибули, аби запобігти поширенню небезпечної хвороби. Не підкажете, що саме змусило вас дійти такого тривожного висновку?

Лікар задумливо кивнув, сплітаючи пальці на колінах.

— Розумієте, я поки що бачив лише одного пацієнта, — обережно промовив він. — Це було під час зустрічі з вашим кучером, — Альбан трохи запнувся. — Я, звісно, не проводив повного огляду, але навіть побіжного погляду вистачило, щоб запідозрити недобре.

Наталі з-під напівопущених вій зиркнула на Поля. В її очах танцювали лукаві іскорки. Вона теж це відчула — підозрілу непевність лікаря. Він спотикається на кожному слові. Як можна було, лише мигцем глянувши на кучера, розгледіти в нього страшну хворобу? Схоже, кмітлива «дружина» Поля дійшла того ж висновку — перед ними шпигун.