Розділ 28. Чуже ім’я, тінь серця і трохи інтриг

Наталі любила ранок. У цих перших, ще не розтрачених годинах дня було щось обнадійливе — особливо для людини, яка не може всидіти без діла. Вона завжди вірила: якщо день почати правильно, то й решта якось складеться. От і сьогодні, попри всі перипетії минулої ночі, Наталі прокинулася рано — з непереборним внутрішнім поривом зробити щось корисне.

За кілька годин їй вдалося розпочати й завершити безліч справ. Лише до наволочок, які вона збиралася пошити зі своєї весільної сукні, руки так і не дійшли. Вони чудово пасували б до клаптевої ковдри. Але цю затію довелося відкласти, бо настав час екскурсії Вальмонтом, яку їй обіцяв провести Огюстен.

Він запропонував почати з прогулянки парком. День видався тихим, прохолодним, і в повітрі пахло справжньою весною — вологою землею, молодим листям і квітучим бузком.

Огюстен був бадьорий, крокував упевнено — ніби помолодшав за ніч на десяток років. Та й сам Вальмонт при денному світлі видався не таким похмурим, як учора ввечері.

Наталі зачарував парк — старовинний, занедбаний, але з відбитком витонченості та чарівності бурхливого колись життя. Вузькі стежки петляли між потрісканими вазами, облупленими колонами, вкритими мохом лавками, на яких, здавалося, досі можна було розгледіти відбитки минулих розмов. Біля фонтану, де вода давно перестала текти, але залишилася кругла кам'яна чаша з застиглим на її краю грифоном, Огюстен зупинився.

— Цей фонтан був зведений за кресленнями мадам Валері ван-Ельст, — повідомив він з легкою гордістю. — Подейкували, вона мріяла, що вода в ньому співатиме, як флейта. Щоправда, вийшло скоріше булькотіння, але мадам вважала, що саме в цьому і була його принадність.

Наталі посміхнулася. Їй раптом захотілося коли-небудь почути це первісне булькотіння.

— А ось та альтанка, — продовжував розповідати Огюстен, вказуючи на павільйон із перекошеним дахом, увитий диким виноградом, — колись була улюбленим місцем для вечірніх чаювань. У гарну погоду там збиралися гості, грали в шаради, влаштовували читання. Бувало, сміх лунав аж до оранжереї… тепер, на жаль, чути лише голоси птахів.

Вони пройшли статую дівчини з кошиком, у якої бракувало півкошика, й сіли на одну з лав — стару, але ще міцну. Наталі, вдивляючись у зелену глибину парку, вирішила, що це найкращий момент, щоб поставити запитання, заради якого вона тут.

— Огюстене, ви так добре знаєте історію Вальмонта. Скажіть, чи не гостювала тут колись мадемуазель на ім’я Жозефіна?

Він трохи насупився, ніби перебирав у пам’яті сторінки старого альбому.

— Жозефіна… Ні, пані, не пригадую. Серед гостей, що бували в маєтку, не було мадемуазель із таким ім’ям. Принаймні за час моєї служби.

Наталі опустила погляд. Всередині щось стиснулося. Вона була майже впевнена, що почує ствердну відповідь. Особливо після того, як учора знайшла аркуш із записами Жозефіни. Як він міг потрапити до Вальмонта, якщо сама Жозефіна тут ніколи не була? Якщо скласти докупи записи з її щоденника і те, що написано на вчорашньому аркуші, виходило, що Жозефіна приїздила сюди, у Вальмонт, попрощатися з коханим Анрі, щоб назавжди забути його. Після цього вона мала повернутися додому й вийти заміж за Валентена д’Орваля, аби врятувати родину від боргів. Але тут, у Вальмонті, вона дізналася якусь таємницю, яка зруйнувала всі її плани.

Проте Огюстен не пам’ятав, щоб Жозефіна тут з’являлася. Дивно. А як же картина з квіткою в кімнаті Наталі? Чому брошка, яку вона отримала в подарунок, так нагадує ту квітку?

— Огюстене, а ви не знаєте, хто жив у моїй кімнаті до мене?

У його очах спалахнув вогник спогадів.

— Довгі роки вона стояла порожньою. Але коли я тільки починав службу… років сорок тому, там жила одна гостя. Чарівна мадемуазель. Здається, її звали Летиція. Вона пробула тут зовсім недовго. Ким була для господарів — сказати не можу. Гадаю, далекою родичкою.

— А як вона виглядала? — Наталі завмерла.

— Вона була надзвичайно вродлива. І чимось нагадувала вас, — Огюстен тепло глянув на Наталі. — Ті самі очі. Щоправда, мадемуазель завжди здавалася… сумною.

Наталі була майже впевнена, що йшлося про Жозефіну. Тільки вона приїхала під чужим ім’ям. Чому? Ще одна загадка.

— А ви не знаєте, що це за квітка зображена на картині в моїй кімнаті? — запитала Наталі.

Вона розуміла, що її допитливість може здатися Огюстену дивною. Але якщо й так, він цього не показав. Навпаки — ділився знаннями охоче, наче йому було приємно бути корисним.

— Її називали Тінь-Серця. Через форму листочків — вони як сердечка. Подейкують, колись, дуже давно, вона росла в навколишніх лісах. За переказами, ця квітка мала дивовижні властивості: зцілювала душу, загострювала почуття. Її навіть додали на герб Вальмонта. Але… навряд чи вона справді існувала. Імовірно це лише легенда.

Ще одна легенда Вальмонта. Скільки ж їх тут? Наталі занурилася в роздуми, як раптом над самим вухом пролунав голос:

— Нарешті я вас знайшов, чарівна дружино.

Вона обернулася — за спинкою лави стояв ван-Ельст. У бездоганно застебнутому жилеті — певно, через прохолодну погоду — і з легкою, напівіронічною усмішкою — певно, через гарний настрій.

— Перепрошую, що турбую, але маю термінову розмову.

Огюстен незворушно підвівся, вклонився й гідно мовив:

— Я саме згадав, що не почистив сьогодні фамільне срібло. — Він нахилився до Наталі й тихо додав: — Сподіваюся, прогулянка була корисною, пані.

— Безперечно, Огюстене, — тепло усміхнулася Наталі. — Дякую.

Коли дворецький пішов, Поль неквапливо обійшов лаву й сів поряд. Над ними шелестіло листя, наче дерева підслуховували розмову.

— У мене для вас дві новини, — він витягнув ноги й примружено поглядав на неї. — Одна хороша. Друга… сумнівна. З якої почнемо?

— Давайте з хорошої, — всміхнулася Наталі. — Нехай день залишиться приємним хоча б ще кілька хвилин.

— Гаразд. Отже… — Поль зробив паузу. — Ви… неповторна.