Розділ 27. Гармати, романтика і загублена записка

Наталі зупинилася біля дверей кімнати Віоли.

— Месьє ван-Ельсте, зачекайте тут, — попросила вона. — Боюся, тітонька зараз не в тому вбранні, в якому приймають гостей.

Він з розумінням кивнув, але не втримався від застереження:

— Якщо почую крики чи вереск — зайду без попередження.

Наталі ледь стримала усмішку й відчинила двері.

У кімнаті панували сутінки, вікно було широко відчинене, а тюлева завіса тріпотіла на нічному вітрі, мов вітрило маленького човна.

Тітонька стояла біля вікна, злегка притискаючи до грудей книжку. Обличчя її було замріяним, очі блищали, але страху в них уже не залишилося.

— Віоло, люба! Що трапилося?

— О, моя мила, пробач мені, — озвалася вона, обертаючись. — Я даремно тебе налякала. Просто… виникло невеличке непорозуміння. Це був сон, всього лиш сон.

Наталі підійшла ближче, кинула побіжний погляд на обкладинку книги в її руках. Там герой із розхристаною сорочкою тримав на руках якусь імовірно непритомну мадемуазель на тлі корабля й грози.

— Знаєш, я вирішила перед сном трохи почитати, — понизила голос Віола. — Дуже хвилюючий момент… капітан корабля і проста рибачка, в яку він закохався. І от! Щоразу, коли його корабель повертався в порт, капітан наказував дати залп з усіх гармат — щоб вона знала, що він поруч.

Віола схвильовано змахнула рукою:

— І ось… черговий залп! Такий гучний! Такий… пронизливий! Я аж скрикнула. А потім розплющила очі й зрозуміла, що я зовсім не на борту, а в себе в кімнаті. І що це був сон. Я просто заснула з книжкою на грудях.

Наталі ледве стрималася, щоб не всміхнутися.

— Тепер розумію, чому лікарі не радять читати в ліжку.

— Ох, дурниці, — махнула рукою Віола. — Книжка тут ні до чого. Той гучний звук був справжній. Це вікно гримнуло.

— Протяг, — кивнула Наталі.

— Протяг? — Віола перейшла на таємничий шепіт. — А я от думаю — вікно відчинилося не просто так. А раптом це загадкова сутність дому подає знак?

— Віоло, люба, це лише легенда, — посміхнулася Наталі. — Бачиш, насувається гроза, — вона кивнула на темне беззоряне небо. — Піднявся вітер. А вікно, мабуть, було нещільно зачинене.

— Можливо, — не стала сперечатися Віола, хоча її замріяний вигляд і багатозначний погляд видавали — вона лишилася при своїй думці.

Наталі зачинила вікно й допомогла тітоньці знову влаштуватися у ліжку. Дбайливо поправила ковдру й уже хотіла побажати тихої ночі, коли її погляд упав на підлогу — і вона помітила аркуш. Той лежав майже біля ніжки столу, ніби випадково випав звідкись.

— Що це? Здається, сторінка з твоєї книжки, — Наталі нахилилася й підняла папірець.

Книги, які читала Віола, були такими зачитаними-перечитаними, що втрати сторінок, на жаль, траплялися. Та щойно Наталі поглянула на папір, як зрозуміла — це не сторінка роману.

— Дивно… Це радше аркуш з якогось записника. Старий. Пожовклий. І… напис майже стерся.

Віола витягнула шию щоб краще роздивитися.

— Коли я лягала спати — його тут не було. Як ти гадаєш… може, його занесло вітром? — припустила тітонька.

— Цілком можливо. Вікно ж було відчинене…

Віола миттєво пожвавішала:

— А якщо це послання? Давно забуте… Уяви: колись у Вальмонті жили двоє. Він був закоханий, але змушений приховувати це. Вона теж марила ним, але тримала все в таємниці. Він залишав їй записки в дуплі старого дерева. Вона витягала їх нишком, тремтячи від хвилювання. А одного разу одна з записок загубилася. Застрягла в шпарині дерева на десятиліття. А сьогодні її, після стількох років, знайшов вітер і заніс у мою кімнату!

Наталі не витримала й розсміялася:

— Тільки ти могла за хвилину вигадати цілий роман із бурхливими пристрастями, коли побачила клаптик паперу.

— Я дедуктивно-романтична! — гордовито сказала Віола.

— Гаразд, — Наталі обережно склала аркуш і сховала до кишені. — Завтра, за денного світла, спробую розібрати, що тут написано. Хто знає — раптом це справді історія кохання?

Віола закуталася в ковдру і задоволено усміхнулася.

Коли Наталі вийшла в коридор, біля дверей виявила не лише ван-Ельста, а й Антуана. Вочевидь, його також розбудив скрик тітоньки.

— Усе гаразд, — поспішила заспокоїти їх Наталі. — Віолі просто щось наснилося.

— Страшний сон? Може, їй потрібна допомога? — одразу запропонував Антуан.

— Ні-ні, не страшний, — запевнила Наталі. — Романтичний. Просто там стріляли з гармат.

Чоловіки здивовано перезирнулися. Їм, звісно, було важко уявити романтику з гарматами, але переказувати сон тітоньки Наталі не стала.

Вона побажала їм доброї ночі й попрямувала до себе. Поль провів її до дверей.

— Шкода, що ми так і не дізналися, хто переміг, — усміхнувся він, перш ніж попрощатися. — Але я повернуся завтра. Щоб дограти.

Він пішов. А Наталі з жахом усвідомила, що їй теж шкода, що вони не дограли, і що вона чекатиме завтрашнього вечора з нетерпінням. Їй важко було пояснити навіть собі, чому це її насторожує, але, мабуть, лото — небезпечна гра, хоч вона й гадки не мала про це раніше.

Коли Наталі повернулася до своєї кімнати, вона не відразу лягла спати. Їй не давала спокою стара пожовкла сторінка з нерозбірливими рядками. До ранку було ще так далеко, а їй уже кортіло дізнатися, що на ній написано.

Вона піднесла аркуш якомога ближче до лампи. Папір був потертий, старовинний. Чорнило майже зникло. Вона довго вдивлялася, поки очі нарешті почали розрізняти окремі літери, а потім — і рядки. Чийсь голос, ледь чутний, прорвався крізь час:

Хотіла лиш сказати “Прощавай!”
Щоб, як той сон, навіки все забути…
Та ти відкрив мені таємну грань.
Тепер не знаю, як із цим всім бути…

Наталі затримала подих. Цей почерк… вона його впізнала. Це був почерк Жозефіни.