Розділ 25. Лото, натхнення та трохи удачі

Якщо вам коли-небудь доводилося грати в лото наодинці з чоловіком після опівночі, то ви, звісно… Ох, про що це Наталі? Звісно ж, нікому подібне й не спадало на думку. Це лише їй так "пощастило" опинитися в такій делікатній ситуації. Причому — з власної волі. Адже вона ж сама погодилася. А тепер не знала, що робити. В жодній із книжок тітоньки не було ані натяку на подібний випадок. А якби раптом уявити, що Наталі — героїня одного з тітоньчиних романів, то авторка явно була не на її боці. Вона зітхнула й повище натягнула на себе ковдру.

Тим часом ван-Ельст, наче нічого незвичайного не відбувалося, підійшов до столика біля вікна, відкрив коробку, яку приніс із собою, і заходився викладати її вміст — фішки й картки.

— Я правильно зрозумів, що правила гри вам знайомі? — запитав він із ледь помітною усмішкою, затримуючи на ній довгий, зацікавлений погляд.

Наталі відчула, як щоки налилися жаром. Здається, на неї ще ніхто так не дивився. А там, під ковдрою, на ній була лише тоненька нічна сорочка. З-поміж усіх почуттів, які зараз вирували в її душі, вона обрала найбезпечніше — обурення — і дала йому волю:

— Чому саме сьогодні?! Чому ви не попередили?!

— У нас же була домовленість, — невинно нагадав ван-Ельст. — Я заходитиму вечорами. Щоб не лишалося сумнівів. Слуги мають це бачити. Ви забули?

Звісно, Наталі пам’ятала. Але… але їй здавалося, що сьогодні всім і без того вистачило пригод. Та й про яких слуг він говорить?

— Месьє ван-Ельсте, вам не гірше за мене відомо, що крім дворецького тут нікого немає, — нагадала вона. — А Огюстен — не з тих, хто розпускає язика про мешканців Вальмонта.

Поль відкинувся на спинку крісла, ліниво всміхнувся й розвів руками:

— А як же легенда? Дім сам може за нами стежити. Тіні, сутності, протяги… Усе таке. Вальмонт — допитливий. Краще одразу поводитися переконливо.

Сміятися чи плакати? Наталі розуміла: якщо в хід уже пішли такі сумнівні аргументи, просто так позбутися Поля не вдасться. Їй знову стало гаряче під його «цілеспрямованим» поглядом.

— Месьє ван-Ельсте, будьте ласкаві, відверніться. Мені треба одягтися.

— А чи варто? — ледь помітно підняв брову він. — Чоловік, якщо я не помиляюся, має право бачити дружину в тому, в чому вона лягає спати.

— Боюся, месьє чоловіче, ви забули деякі пункти нашої угоди, згідно з якими за останні кілька хвилин уже встигли заробити пристойний штраф.

— Ви про штрафи за погляди? — м’яко розсміявся він, ніби визнавав її перемогу. — Пам’ятаю-пам’ятаю. Обіцяю виправитися, — Поль підвівся й відвернувся до вікна. — Інакше збанкрутую.

Наталі, користуючись моментом, зіскочила з ліжка й заходилася одягатися. Вона все одно відчувала збентеження — хоча ван-Ельст стояв до неї спиною й бачити нічого «зайвого» не міг. Але ж він знав, що між ними всього кілька кроків, і вона майже роздягнена. І це усвідомлення з якоїсь причини лише сильніше її бентежило.

— До речі, — озвався він, поки вона ніяково боролася з ґудзиками, — щодо слуг. Хотів відзначити вашу ділову хватку. Призначити Огюстена управителем — блискуче рішення. Я б кращої кандидатури не вибрав.

Наталі на мить завмерла. Комплімент пролунав невимушено, ніби між іншим. Але все ж… це було приємно.

— Оскільки ви маєте такий хист до підбору персоналу, — продовжив він думку далі, — пропоную зайнятися підбором решти слуг. Спільно з Огюстеном.

Наталі сіла на край ліжка.

— Хіба це розумно? Я тут на кілька місяців, а вам потім з цими слугами жити.

— Я вже переконався, що в цьому питанні вам можна довіряти. А крім того — якщо мадам Боше надумає підіслати когось зі своїх шпигунів влаштуватися до Вальмонта слугою, то перш ніж потрапити до будинку, він опиниться на співбесіді у вас. І вже на цьому етапі зрозуміє: наш шлюб — цілком реальний, якщо ви, як справжня господиня, самі добираєте персонал.

Логічно. Наталі й самій хотілося переграти мадам Боше не менше, ніж ван-Ельсту.

— Домовилися. Завтра ж цим і займуся, — пообіцяла Наталі.

Вона пересіла до столика. Лото вже було розкладене: картки, мішечок з жеребками, навіть відшліфовані до блиску фішки — усе на місці.

— Щоб додати грі азарту, пропоную встановити приз, — сказав ван-Ельст, зануривши руку в мішечок, аби перемішати жеребки.

— Приз? — перепитала Наталі в передчутті якоїсь каверзи. У дитинстві вони з подругами грали на «хто програє — той мусить тричі прокукурікати». Безглуздо, весело… але тоді їй було вісім.

— Домовимося, що переможець отримує подарунок, — продовжив Поль. — А той, хто програє, сам вирішує, що подарувати.

Наталі задумалася. Звучало ніби безпечно… але підозрілість не полишала. А якщо в цьому криється якась пастка? І чим тоді відповісти?

— Тридцять вісім, — Поль витягнув перший жеребок і озвучив цифру. — До речі, я вже знаю, що подарую вам, якщо програю, — додав він, наче між іншим.

— Що?

— Один з ароматів моєї нової колекції буде названо на вашу честь.

Наталі завмерла. Несподіваний укол — м'який, теплий, глибокий. На мить у грудях стало тепло. І весь заздалегідь приготований сарказм зник, наче його й не було.

На її честь?..

Вона вперше не знала, що сказати. При всьому своєму скептичному ставленні до Поля, його талант парфумера був беззаперечний. Вона пам'ятала запах його парфуму з простою, здавалося б, назвою — "Літні сутінки". Його неможливо було забути. Такий незвичний, що Наталі досі не вірила, що його створив чоловік із репутацією холодного циніка.

Гра тривала. Поль витягував жеребки один за одним. Наталі щастило. На її картці залишалося менше вільних полів, ніж на його. Ще кілька вдалих ходів — і перемога дістанеться їй.

— До речі, я планую завтра розпочати роботу над новою колекцією, — поділився ван-Ельст, вочевидь передчуваючи поразку. — Точніше — почав уже сьогодні, щойно ступив за поріг Вальмонта.

— Тут? — здивувалася Наталі. — У цьому будинку?