Розділ 24. Вечеря при свічках і шерехи ночі

Було б перебільшенням сказати, що Поль чекав від вечері чогось особливого. Дорогою до їдальні дворецький розповів, що Вальмонт уже давно стоїть порожнім, і лише сам Огюстен наглядав за ним наскільки дозволяли сили.

Втім, ще на підході Поля спантеличив неймовірний аромат. А коли він увійшов до зали — побачив напрочуд милу картину. Стіл, накритий чистою, хоч і трохи вицвілою скатертиною, ломився від нехитрих, але апетитних страв: гарячий суп, миска вівсянки, рум’яна запечена картопля.

Поль мимоволі відзначив рівень організації. Без цілої команди слуг, без попередження про візит — а тут все ж панував який-неякий, але порядок.

Наталі, Віола й Антуан уже сиділи за столом. У всіх трьох в очах горіло передчуття. Віола висловила загальне захоплення:

— Свіжі овочі! Це справжнє диво! — вигукнула вона, щиро здивована акуратними скибочками огірка, наче це якась неземна диковина. — Як таке можливо в такому місці?

Огюстен усміхнувся. Було видно, що емоції Віоли принесли йому задоволення.

— Тут є кілька грядок, пані, — пояснив він із легкою, майже непомітною гордістю. — Тримав їх у порядку на випадок, якщо життя повернеться у Вальмонт. Невеликий город, але достатній, щоб прикрасити стіл свіжою зеленню.

Поль глянув на нього з подивом і повагою. Літня людина. На самоті, серед занепаду, він продовжував день за днем підтримувати маленький острівець порядку. Плекав надію. І все це — без глядачів. Вальмонту пощастило.

Щойно всі взялися за прибори, в їдальні на якийсь час запанувала тиша. Голод узяв своє — Поль, як і всі інші, вечеряв з таким запалом, наче не їв уже три дні. Він не був би собою, якби не відзначив із внутрішньою посмішкою, що ці прості страви принесли йому більше задоволення, ніж остання дегустація в «Ле Катр Сезон», де страва з трьох травинок і ложки піни коштувала як пів його костюма.

І що цікаво — задоволення приносила не лише їжа. Полю подобалося спостерігати, як Наталі справлялася з вечерею. Вона обережно відламувала виделкою шматочок печеної картоплі й клала до рота з таким апетитом і насолодою, що в голові Поля мимоволі виникали думки про інші види задоволень.

Коли трапеза вже наближалася до завершення, Огюстен зробив крок уперед, злегка вклонився і, склавши руки за спиною, промовив:

— До моїх обов’язків входить не лише турбота про дім, — почав він з поважною серйозністю, — але й збереження традицій. А отже, я повинен розповісти вам легенду Вальмонта.

Віола відклала прибори й глянула на дворецького поглядом, сповненим палкої цікавості. Він ніби відчув настрій слухачів і додав з м’якою усмішкою:

— Прошу не сприймати це надто серйозно. Іноді легенда — це лише легенда.

Поль подумки усміхнувся. Щоразу, коли хтось починає з такого застереження, чекай розповіді про криваву графиню або прокляте дзеркало. Чи варто дивуватися, що саме Вальмонт оповитий подібними міфами? З усіх маєтків, якими володіла родина ван-Ельстів, єдиною проблемною була саме ця садиба. На відміну від, скажімо, рідного гнізда Арлевальста, що знаходилося всього лише в двох годинах їзди від столиці і славилося розкішними балами, що їх так любила влаштовувати мати Поля, і виноградниками, де проходили щорічні фестивалі врожаю, якими опікувався батько. Щоправда, тепер, коли батьки вирушили в тривале морське турне, життя в Арлевальсті стало значно більш тихим.

— Давним-давно, — почав Огюстен, його голос звучав м’яко, але виразно, — вважалося, що Вальмонт — не просто будівля з каміння і дерева. Він живий. Має характер, пам'ять і душу. Подейкують, ті, хто вперше ступає під його дах, можуть уночі зустрітися з цим живим створінням — істинною сутністю маєтку.

Він зробив паузу, наче давав словам осісти в повітрі.

— Ця сутність може з'являтися в різних подобах — у вигляді сірої тіні, дивного шереху, стукоту невидимих кроків у коридорах. Іноді — у відображенні в дзеркалі, де на мить можна побачити когось іншого.

Віола з усією увагою подалася вперед.

— Дім з привидами? — прошепотіла вона схвильовано, її очі блищали.

Огюстен з легкою посмішкою заперечив:

— Скоріше, дім з характером. Примхливий і спостережливий. Колись, століття тому, гості часто розповідали про фігури у дзеркалах, про дивні голоси, про спалахи світла в порожніх кімнатах. Історія Вальмонта не знала випадків, щоб це комусь зашкодило, але ті, хто зазнав такого недружнього прийому, зазвичай більше тут не з'являлися. Щоправда, в останні десятиліття нічого подібного не відбувалося. Принаймні, я за роки служби тут нічого незвичайного не бачив.

Поль сховав посмішку за келихом і глянув на Антуана. Судячи з виразу очей, той також перебував в іронічному настрої. Гарна легенда, але хто, окрім романтичної Віоли, сприйме її всерйоз? І все ж, як би Поль не іронізував, йому було цікаво, що ж цієї ночі подарує їм Вальмонт.

Після вечері Наталі повернулася у свою кімнату і одразу відчула, як на неї навалюється втома всього дня. Дорога, прибуття до Вальмонта, знайомство з Огюстеном, вечеря при свічках і стара легенда — усе сплелося в голові у затишний, хоч і дивний клубок вражень.

Наталі погасила свічки в підсвічнику, залишивши горіти тільки лампу під бузковим абажуром. Тепле м’яке світло заливало кімнату ніжно-рожевими й золотавими відтінками, посилюючи бажання якнайшвидше влягтися в ліжко.

Солодко позіхаючи, вона швидко розпустила волосся, зняла сукню, надягла нічну сорочку і пірнула під ковдру. Приємна млість розлилася тілом.

Вкладаючи голову на подушку, Наталі прокручувала в думках події дня. От вона і у Вальмонті — домі «з характером». Гарна, звісно, легенда, але прагматична Наталі віри в неї не мала. Це Віола, певно, за стіною вже мріє про якесь романтичне видіння.

Наталі заплющила очі й глибоко вдихнула аромат свіжості, що йшов від бездоганно чистої постільної білизни.

Тиша.

Вона вже майже засинала, коли раптом… щось почула.

Тихий шерех.