Розділ 23. Подарунок, збіг та клаптики пам’яті

Наталі стояла біля вікна і ловила себе на думці, що закохатися в кімнату — цілком можливо, і це не так уже й безглуздо, як здається. Серед вогкого запустіння Вальмонта це був острівець затишку — ніжний і світлий. Тут усе було витримано у бузкових відтінках: старовинні шпалери з дрібним візерунком польових квітів, трохи вицвілі, але це лише додавало їм шарму, легкі шовкові фіранки, меблі з благородного світлого дерева із сентиментальними порцеляновими ручками.

Затишок був не показний, а живий, теплий — наче його збирали по шматочках, щоб колись хтось втомлений зміг відчути себе вдома.

Що цікаво — будь-хто, хто зайшов би сюди, передусім помітив би клаптеву ковдру. Вона гордо лежала на акуратно застеленому ліжку. М'який вишневий оксамит межував із ніжним шовком у дрібний горошок, щільна парча — з тонким мусліном і потертою ситцевою тканиною з малюнками, що давно вийшли з моди. У кожного клаптика — своя доля, своє минуле життя, але тепер вони з'єдналися в одне дивовижно гармонійне ціле.

Ця кімната могла б підкорити Наталі, яка любила давати речам друге життя, одним лише цим покривалом. Але вона знайшла тут і дещо набагато більш особливе.

Спершу Наталі не звернула уваги на цю річ — невеличку картину в темній рамі над узголів’ям ліжка. Але коли придивилася, що на ній зображено, — завмерла.

З полотна на неї дивилася польова квітка — скромна, але якась дивовижно зворушлива, з акварельно ніжними пелюстками і серцеподібними листочками. Неймовірно проста. І неймовірно знайома.

Кілька місяців тому Наталі отримала дивний подарунок. Маленьку, акуратно зроблену брошку у вигляді саме такої квітки, з точно такими ж серцеподібними листочками. Квітка мабуть була плодом чиєїсь фантазії, або ж дуже рідкісним видом — у всякому разі Наталі ніколи не бачила нічого схожого.

Разом із брошкою була записка:

"Люба Наталі, нехай ця брошка стане твоїм приданим, щоб тебе не обтяжувала думка про гроші, коли обиратимеш собі супутника життя. Слухай лише своє серце".

Записка не була підписана, а посильний, який приніс подарунок, не назвав імені відправника. Але Наталі знала, від кого це послання.

Вона впізнала почерк. Ті самі літери, м'які, з легким нахилом вправо, із дрібними завитками в кінці слів — це була рука Жозефіни.

Наталі тоді довго крутила брошку в руках, дивуючись, навіщо Жозефіна надіслала їй цей подарунок. Вона не знала, у чому цінність брошки, але здогадувалася, що це дуже дорога річ. Щоправда, продавати її не збиралася — їй було байдуже, скільки вона коштує. Значно важливішим було те відчуття, яке тоді охопило Наталі: трепетна впевненість, що Жозефіна жива.

Але де вона? Що з нею? Як вона жила всі ці роки? Чому не виходила на зв'язок?

Відтоді бажання знайти її стало не просто мрією, а найпалкішим, найзаповітнішим прагненням, що межувало з обов'язком. Саме тому Наталі так легко погодилася на цей фіктивний шлюб. Саме тому з такою готовністю вирушила до Вальмонта.

І от — усе недарма. Квітка на картині — перша зачіпка. Та ж, що й на брошці. Не просто схожа. Та сама.

Чи це збіг? Ні.

Випадковість? Аж ніяк.

Жозефіна бувала тут. Можливо, жила в цій кімнаті.

Наталі вирішила за першої ж нагоди розпитати про неї Огюстена. Він явно служив тут ще в ті часи, коли Жозефіна могла бути у Вальмонті. На щастя, можливість поговорити з ним з'явиться вже завтра вранці — він пообіцяв Наталі екскурсію маєтком. Сказав, що вважає своїм обов'язком ознайомити молоду господиню з її володіннями.

Наталі мимоволі всміхнулася, згадуючи свою розмову з Огюстеном. Що довше вони спілкувалися, то більше симпатії він у неї викликав. Її порив запропонувати йому посаду управителя був несподіваним навіть для неї самої. Але Вальмонту був потрібен саме такий чоловік — той, хто любив цей дім і був йому відданий. Обличчя Огюстена в ту мить засвітилося тихим щастям, хоча він підкреслив, що із честю виконуватиме обов'язки управителя, поки не знайдеться хтось гідний.

Більш гідний, ніж людина, яка роками залишалася янголом-охоронцем цього дому? Таких не існує.

Наталі дуже зраділа, що він погодився, хоч і тимчасово. Щоправда, вона не знала, як ван-Ельст сприйме те, що його фіктивна дружина вже віддає накази, наче й справді є тут господинею. Хоча… він же сам хотів, щоб їхній шлюб виглядав справжнім.

Вона всміхнулася своїм думкам і вийшла з кімнати — у їдальні вже чекала вечеря, організована Огюстеном.

____________________________________

Кімната Наталі і та сама брошка.