Розділ 22. Плани, чорнила і зупинка часу

Поль обрав для дослідження східне крило третього поверху. Але на відміну від інших, він шукав не місце для ночівлі, не кімнату з ліжком та відносно чистими ковдрами.

Його вів запах.

Щойно переступив поріг маєтку, він відчув у повітрі щось дивне — не вогкість, не пил. Там було щось тонке, заховане у старому дереві, у тканині потьмянілих гобеленів, у скрипучих дошках підлоги. Щось, що несло в собі тягар часу — й водночас його крихкість.

Коли Віола сказала: «Здається, час тут зупинився», — Поль подумки вхопився за ці слова. У них було те, що він відчував у цей момент. Відчував, як запах.

Зупинений час.

Ось він — новий аромат. Новий проект. Нова колекція.

Поль уже уявляв її образ: тонкі сандалові нотки без гіркоти, старі троянди без приторності, трохи вологий дубовий мох, світла деревина. А ще краплинка чогось кришталевого, схожого на холодне скло старого вікна в непривітний ранок.

Крокуючи коридором, він майже не помічав нічого навколо. Відчиняв довільні двері навмання. Шукав місце, де зміг би зібрати думки докупи. Поль шкодував, що перебуває так далеко від своєї парфумерної лабораторії в столиці. У нього в голові крутилися формули, які неодмінно треба було випробувати. Або принаймні занотувати.

На третій спробі він натрапив на кімнату, що могла допомогти здійснити задумане.

Звичайні двері з потертою бронзовою ручкою — але щойно він увійшов, щось у ньому відгукнулося на тутешню атмосферу.

Це був кабінет. Або, радше, кабінет у відставці — з вицвілими, але все ще шляхетними шпалерами, з високою книжковою шафою, заставленою томами, в яких, здавалося, ховалися заклинання забутої епохи.

На масивному письмовому столі серед іншого стояла вкрита пилом чорнильниця. Поруч валялися пера — деякі цілком придатні для використання. Поль машинально перевірив чорнило: звісно, воно давно висохло. Але звичка шукати вихід не підвела — в одній із шухляд він знайшов запечатаний флакон чорнила, вкритий легкою павутинкою часу, та ще цілком нормальний.

Наповнивши чорнильницю впевненим рухом, він дістав папір, узяв перо.

І почав писати.

Думки лилися вільно, як давно вже не бувало. Формули, поєднання, окремі ноти, образи: «Герань у серпанку».

«Кедр після дощу».

«Відлуння шавлії».

«Суха троянда за старим склом».

Він писав без упину. Аркуш за аркушем, начерк за начерком. І з кожною лінією, з кожною думкою в серці наростало забуте відчуття — азарт. Захват творця, що вперше за довгий час опинився на межі відкриття.

Коли нарешті підняв голову, свічка тріпотіла в тиші, а чорнило на останній сторінці ще виблискувало вологим сяйвом.

Поль відкинувся на спинку важкого стільця й уперше за цей дивний вечір по-справжньому усміхнувся.

Тепер, обводячи кімнату свіжим поглядом, він помітив, що кабінет зовсім не був мертвим. Навпаки — він зберіг у собі щось живе. Поль підійшов до вікна — відзначив його вражаючий розмір. Вдень тут буде дуже світло. У кутку за ширмою була затишна софа, оббита вицвілою, але чистою тканиною, і кілька стелажів із книжками, переважно з ботаніки. Навіть повітря тут було особливим — пахло старими чорнилами, деревом і ще чимось… невиразно рідним.

З несподіваною впевненістю Поль подумав, що саме тут і облаштується.

Він повернувся до письмового столу, щоб ще раз продивитися свої записи, але перші відблиски реальності вже почали повертатися після творчого піднесення.

Взагалі-то, попереду чекала зовсім не творча робота. Треба було налагоджувати побут. Десь у будинку блукають дві мадемуазелі, про яких він мусив подбати. І разом із ними це біле пір’яне чудовисько. Сам Поль міг довго обходитися малим, але дамам знадобиться багато чого, наприклад, гаряча вода, а він гадки не мав, у якому стані тут водогін. А для вирішення всіх цих побутових проблем потрібні слуги й управитель, який перетворить цю красиву руїну на хоча б відносно придатний для життя дім.

Поль насупився. Завтра доведеться почати пошуки. І, знаючи, як тут ідуть справи, цей процес може зайняти… тиждень? Місяць? Чудово. Просто неймовірно.

У цей момент хтось постукав у двері.

Поль озирнувся.

— Заходьте, — вимовив він радше машинально.

Двері скрипнули. На порозі стояв літній чоловік у розкішній синій лівреї з двома рядами позолочених ґудзиків і бездоганно білих рукавичках. Поль витріщився на нього, не вірячи власним очам.

Чоловік схилив голову в легкому поклоні.

— Огюстен до ваших послуг, пане, — промовив він з гідністю. — Дворецький.

Поль кліпнув.

— Дворецький?

— Так, — з незворушною ввічливістю підтвердив той. — А також годину тому призначений вашою дружиною тимчасовим виконувачем обов’язків управителя.

Здивування Поля досягло таких масштабів, що в голові пульсувала порожнеча.

Дружиною? Призначений? Годину тому?

Він ледь стримав сміх. І водночас відчув дивне захоплення. Крихітка Наталі щойно прибула до цієї напівзруйнованої садиби, але за якихось жалюгідних півгодини зуміла зробити те, на що він відводив собі тиждень: знайти першого слугу та управителя… Нехай навіть поки це одна й та сама людина, і нехай Огюстен виглядав так, ніби застав ще розквіт Вальмонта пів століття тому — у його манерах, поставі та бездоганній лівреї відчувався рідкісний професіоналізм.

Тим часом Огюстен, не зважаючи на внутрішнє спантеличення Поля, продовжував:

— Я прийшов повідомити, що вечеря накрита в обідній залі. Ваша дружина вже чекає на вас, пане.

Це остаточно підкупило Поля. Він раптом згадав, як сильно зголоднів. Здається, востаннє їв годин вісім тому, причому трапеза обмежилася кількома шматочками печива з дорожнього кошика Віоли.

Поль підвівся з-за столу з легкою усмішкою і кинув останній погляд на свої нотатки.

Життя у Вальмонті почало вирувати значно швидше, ніж він чекав.

— Дякую вам, Огюстене, — промовив він з несподіваною для себе теплотою та рушив слідом за дворецьким у коридори старого будинку, який раптом перестав здаватися йому суцільним джерелом проблем.