Розділ 21. Трохи великодушності та багато відданості

Іноді цікавість — небезпечна риса. Але Наталі охопило саме це почуття, коли вона заходила до маєтку слідом за ван-Ельстом, який освітлював дорогу ліхтарем, знятим з карети.

Світло було доволі тьмяне, однак важко було не помітити розруху навколо — вицвілі гобелени, облуплені стіни, вкриті пилом канделябри.

Кучер заніс багаж і з тяжким зітханням рушив геть. Йому треба було подбати про коней, а що там коїться в стайнях — здогадатися було не важко.

Втім Антуан не впадав у відчай.

— Чарівно, — промовив він, звертаючись до ван-Ельста з легкою усмішкою. Його погляд перескакував з одного запиленого кута до іншого. — Ти забув згадати у своєму запрошенні до пригод, що в твого нового будинку така… виразна атмосфера.

— Хотів зберегти інтригу, — віджартувався Поль.

Поки чоловіки намагалися розрядити обстановку взаємними підколками, Наталі охопили значно практичніші думки.

— Нам знадобляться свічки, — заявила вона. — Тоді ми зможемо розділитися й обстежити маєток учетверо швидше.

— Ох, люба, яке мудре рішення, — підтримала її Віола. — Можливо, нам вдасться знайти щось їстівне. Якщо в коморі лишилися хоч якісь запаси, хоча б крупа — я візьмуся організувати вечерю.

Обидва чоловіки глянули на Віолу як на богиню, що зійшла з небес.

З пошуком свічок проблем не було. Все просто — Наталі та Віола прихопили їх із собою з дому, як і ще безліч інших дрібниць. Наталі пригадалося, з якою поблажливою посмішкою ван-Ельст спостерігав, як кучер заносить у карету сумки й кошики, які вони вирішили взяти в дорогу. Він був певен, що все це навряд чи стане в нагоді. Але ось — дещо вже стало не просто корисним, а життєво необхідним.

Наталі швидко змахнула пил з кількох підсвічників, встановила свічки, які запалила від полум’я ліхтаря — і дім, немов зітхнув і ожив тремтливими плямами світла.

— Тут ніби зупинився час, — промовила Віола з мрійливою сумною ноткою.

Можливо, подібні думки відвідали зараз навіть тих, хто зовсім не були схильні до сентиментів, проте ван-Ельст вирішив, що годі зволікати. Він поставив ліхтар на найближчий стіл, схрестив руки на грудях і з легкою іронією мовив:

— Мадам і месьє, ласкаво прошу до Вальмонта. Кожен може обрати собі будь-яку кімнату до душі.

— Ти неймовірно великодушний, — усміхнувся Антуан. Він взяв підсвічник і попрямував до сходів: — Гадаю, чим вище — тим, можливо, менше сирості.

Решта визнала його аргумент логічним і подалися за ним на третій поверх. І лише Наталі вирішила, що обстежить другий. Чим далі обрана нею кімната буде від кімнати ван-Ельста, тим краще.

Вона обережно йшла коридором дальнього крила, тримаючи перед собою підсвічник. Полум’я тремтіло на слабкому протязі, і тіні на стінах оживали. Стало трохи моторошно. Наталі переконувала себе, що боятися у порожньому домі нічого, і все ж, коли під ногою особливо жалібно скрипнула підлога, вона мимоволі здригнулася й міцніше стиснула підсвічник.

Коридор здавався нескінченним, та Наталі вперто прямувала далі й далі, поставивши собі за мету зайняти найвіддаленішу кімнату.

Нарешті вона дійшла до останніх дверей, обережно штовхнула їх і ступила всередину. Аж тут її серце знову мало не вистрибнуло — Наталі помітила безтілесну тінь біля вікна. Свічка в руці небезпечно хитнулася. Але тінь обернулася — й виявилася зовсім не привидом, а звичайнісіньким чоловіком. На вигляд — доволі літнім.

— Перепрошую, мадемуазель, — тихо заговорив він. — Не хотів вас налякати.

Схоже, він був не менше за неї здивований несподіваною зустріччю. Відточеним рухом він запалив лампу, і кімната сповнилася теплим світлом.

Наталі ледь не охнула від подиву. Тут панували ідеальний порядок і чистота! Свіжі штори, акуратно застелене ліжко, начищені до блиску меблі.

— Месьє, ви… ви хто? — запитала вона, вдивляючись у зморшкувате обличчя незнайомця. Він був одягнений у стару, але бездоганно чисту ліврею, і дивився на Наталі спокійним, проникливим поглядом.

— Мене звати Огюстен, — з гідністю відповів він. — Я був дворецьким у колишніх власників Вальмонта. А потім… — він розвів руками, — залишився тут, хоч усіх слуг і розпустили. Не зміг піти. Поки у Вальмонті стоїть хоча б одна стіна — я на своєму посту.

У його голосі прозвучала така тиха безнадійна відданість, що Наталі, сама того не бажаючи, відчула як емоції перехопили горло.

— Роки мої вже немолоді, — додав він, ніби вибачався. — Погано чую, зате чудово читаю по губах.

Наталі з розумінням кивнула.

— Я Наталі, — представилася вона. — Дружина… нового власника Вальмонта.

Огюстен схилив голову у ввічливому поклоні. Його обличчя осяяла світла, майже хлоп’яча радість.

— Нарешті, — тихо мовив він. — Я завжди вірив, що колись сюди повернеться життя.

— Але як же ви… весь цей час? Сам? — запитала Наталі, знову обводячи поглядом кімнату і підмічаючи охайність довкола.

Огюстен стримано усміхнувся.

— Я підтримував порядок там, де міг. Увесь маєток мені не під силу. Але кілька кімнат у цьому крилі — в ідеальному стані. Я доглядав за ними. Про всяк випадок. Якщо раптом… — він знову усміхнувся, — …сюди приїде чарівна молода господиня.

У цих словах було стільки тепла, що Наталі мимоволі також усміхнулася. Вона не змогла розбити його надію гіркою правдою, що «господинею» їй тут бути всього кілька місяців.

— Дозвольте показати вам найкращу кімнату, — запропонував Огюстен. — Ви закохаєтеся в неї з першого погляду. Вона наче спеціально створена для вас.

— Буду щаслива подивитися, — кивнула Наталі.

_______________________________________

Огюстен. Щасливий, що дочекався того моменту, коли до Вальмонта повернулося життя:)