Розділ 20. Остання ложка і перша зачіпка

Сигізмунд вважав, що бачив у житті майже все. Але такого похмурого й убогого закладу, як таверна «Остання Ложка», йому ще не доводилося відвідувати. Навіть стайня при «Галантному Кедрі» була б кращим варіантом, ніж найкращий номер у цій дірі.

Перекошені двері, тьмяні запилені фіранки, старе ліжко, що скрипіло так, ніби протестувало проти самого факту свого існування. А він же попереджав мадам Боше, що пристойного готелю в цій глушині не знайти. Втім, заради досягнення цілі Сигізмунд був готовий терпіти будь-які незручності.

Він спустився зі своєї кімнати до обідньої зали, де вони з мадам Боше мали вечеряти. Те, що він побачив, остаточно переконало його, що назва «Остання Ложка» обрана не випадково. Ложка тутешньої страви цілком могла стати останньою в житті.

Він довго не міг обрати стіл. Усі були громіздкі, криві й кожен потворний по-своєму. Те саме стосувалося й стільців, і стелі з балками, вкритими сторічним пилом. У кутку тулилася камінна грубка, в якій щось ледь жевріло і віддавало дивним запахом — ніби там спалили книгу скарг попередніх постояльців. Саме подалі від цієї грубки Сигізмунд зрештою і влаштувався.

Він потер перстень на мізинці — звичний, заспокійливий рух — і кинув погляд на сходи. Мадам Боше досі не з’явилася. Вона, безперечно, вміла тримати паузу. Втім, у її випадку очікування було того варте.

І справді — наступної миті пролунав легкий скрип сходів. З’явилася вона. Бездоганна, овіяна шармом тієї епохи, коли жінки ще знали, як справляти враження на чоловіків. У бордовій оксамитовій сукні з високим коміром і легкій вуалі, яку зняла з таким виглядом, наче навколишній інтер’єр навіть не гідний бути нею поміченим.

— Мадам, ви чарівні, — галантно промовив Сигізмунд.

Він підвівся й відсунув для неї стілець.

— Знаю, — велично відповіла вона.

Сигізмунд усміхнувся. Лише така розкішна жінка може так велично приймати компліменти.

Щойно вони влаштувалися за столом, як з’явилася мадам Грізельда — власниця цього… якщо так можна висловитися, закладу. Жінка невизначеного віку з виразом обличчя, якому ідеально пасувало слово «загрозливий». Волосся — як скуйовджений віник, погляд — як у старої сови. В руках вона тримала щось на кшталт меню, хоча насправді це був шматок фанери, на якому вугіллям було виведено: «суп», «пиріг», «ще один суп» і «дичина».

— Вечеряти бажаєте? — поцікавилася вона, поглядаючи так, ніби вони завинили їй півжиття і фамільний сервіз.

— А в нас є вибір? — запитала мадам Боше, змахуючи зі столу щось підозріло запилене.

— У вас є гроші. А все інше — другорядне, — відрізала мадам Грізельда. — Тут дешевше ви все одно нічого не знайдете.

Заперечити було складно. Іншої таверни поблизу справді не існувало. І це, мабуть, і було головною запорукою її процвітання.

— Принесіть те, що гарантовано не спричинить проблем із травленням, — розпорядився Сигізмунд.

— Склянку води? — криво всміхнулася Грізельда. — І що ж такі… вельми поважні панове забули в цих глухих місцях? Якщо, звісно, це не таємниця. Хоча кого нині цікавлять таємниці?

Мадам Боше випросталася. Її голос став крижаним:

— Вам платять не за те, щоб ви ставили запитання. А за те, щоб приносили страви і трималися на кухні.

— Не всі відвідувачі, — загадково мовила Грізельда, анітрохи не ображена. — Дехто, навпаки, платить саме за мої слова, а не за мовчання. Я багато знаю. Майже все. Наприклад, про Вальмонт. Вас же цікавить Вальмонт?

Сигізмунд помітив, як мадам Боше трохи нахилилася вперед, наче ненароком. У її голосі зазвучала поблажлива зацікавленість:

— А що ви можете розповісти про Вальмонт?

— О, багато чого, — протягнула Грізельда, витираючи руки об фартух, який, здавалось, не бачив прання з того часу, як був пошитий. — Наприклад, про месьє Фабриція. Він мав доглядати за маєтком, доки спадкоємець не вступить у права. Фабрицій часто заглядав сюди… пропустити кухоль-другий. А від мого сидру в будь-кого язик розв’яжеться.

— І що ж він казав? — поцікавився Сигізмунд.

— Що майже ніколи там не буває. Що всіх слуг розпустив. Що… — вона зробила паузу, — …що когось або чогось боявся.

— Боявся? — перепитала мадам Боше, схрестивши руки. — Чого саме?

Грізельда всміхнулася.

— Це вже інформація… іншого роду. Можу розвідати, якщо панове проявлять щедрість.

Сигізмунд потягнувся до гаманця. Але Грізельда похитала головою, даючи зрозуміти, що йдеться зовсім не про гроші. Вона перевела погляд на руку чоловіка. Точніше — на один із перстнів. Прямо на сапфір у сріблі. Ну й апетити! Сигізмунд уже хотів обуритися, але помітив, як мадам Боше ледь підняла брову.

За секунду він уже знімав перстень. Грізельда забрала його з виглядом аптекаря, що здобув рідкісний отруйний інгредієнт.

— Завтра. За вечерею, — пообіцяла вона й пішла, поскрипуючи підлогою.

Хотілося вірити, що завтра вони справді почують щось таке, заради чого варто було віддати коштовність. А от щодо сьогодні — Сигізмунд так і не зрозумів, що саме їм подадуть і чи подадуть взагалі.

— Вважатимемо це везінням, — кинула мадам Боше, проводжаючи поглядом Грізельду.

— Що саме? — уточнив Сигізмунд.

— Те, що у Вальмонті наразі немає слуг.

— Гадаю, це ненадовго. Знаючи мого племінника, він не витримає запустіння. Напевно вже планує найняти новий персонал.

Мадам Боше глянула на Сигізмунда з легкою хижою усмішкою.

— От і чудово. Треба подбати, щоб серед його слуг була наша людина. А краще — кілька.

Він кивнув. Що ж, гра триває. І, на жаль для Поля, у Сигізмунда з мадам Боше вже був перший козир — у вигляді підступної відьми, яка все знає, а чого не знає — може дізнатися.

__________________________________________

Грізельда від нашого ШІ.