Фіктивний медовий місяць, або Як не закохатися в чоловіка

Розділ 19. Тиша, темрява і передчуття змін

Вечір опускався на дорогу, мов затишна, хоч і трохи потерта ковдра — з вигорілими кольорами, ледь відчутним запахом пилу і м’яким заспокійливим теплом. Карета вже давно залишила обжиті місця, і за вікном усе частіше миготіли дерева та густі зарості чагарників, а подекуди — поля, вздовж яких поважно прогулювалися граки. Наталі дивилася на самотнього птаха, що облюбував собі місце на похиленому стовпі, і намагалася вгадати, про що той думає. Напевно, про шматок хліба. Принаймні, думки самої Наталі вперто поверталися до вишневого пирога, який вранці завбачливо прихопила в дорогу Віола, але він зник ще до полудня.

Карета підстрибнула на черговій вибоїні, і голос тітоньки, що знову невтомно читала своїм попутникам, теж здригнувся. Наталі не знала, чи помітили це чоловіки, але їй самій впадало в око, що Віола з кожною сторінкою все менш захоплено зачитує сцени пристрасті й усе більш натхненно — описи званих обідів та святкових страв.

— А може, заїдемо кудись повечеряти? — запропонував Антуан.

Вочевидь, принаймні один чоловік помітив невисловлені вголос гастрономічні мрії Віоли.

— У цих краях ми навряд чи знайдемо щось путнє, — озвався Поль. — Я знаю тут лише одну таверну — “Остання Ложка”. Але… господиня цієї “Ложки” славиться нестерпним характером і ще гіршою кухнею. Позаочі її кличуть відьмою. І, підозрюю, не без підстав. Готує вона так, наче в коморі в неї лише сіль, оцет та прокльони. Я краще з голоду помру, ніж замовлю в неї рагу.

Промінці надії в очах Віоли згасли. Але ван-Ельст дав новий привід для гастрономічних сподівань:

— За кілька годин будемо у Вальмонті, — пообіцяв він. — Гадаю, нас уже чекають. Кілька днів тому я надіслав управителю листа з наказом підготувати маєток до нашого приїзду. Сподіваюся, месьє Фабрицій про все подбав. Нас чекатиме вечеря. Хліб із хрусткою скоринкою. Гарячий суп з молодих овочів. Телятина у власному соку. Рагу з кролика. Пироги з сиром і фореллю. І десерт зі свіжих фруктів та ягід.

У кареті запанувала благоговійна тиша. І навіть Наталі, попри весь її скепсис щодо ван-Ельста, мусила визнати, що в певних ситуаціях він буває цілком стерпним, навіть… ледь не вирвалось слово “чарівним”, та Наталі вирішила, що це вже занадто.

Сутінки густішали, і дорога з кожною милею ставала дедалі похмурішою. Карета ледь повзла по вибоїнах та ямах. І для Наталі стало справжньою несподіванкою, коли зненацька перед очима виросли ворота Вальмонта.

Її вразила дивна тиша. Від дерев віяло вогкістю та занедбаністю. Карета сповільнила хід, і Наталі раптом зрозуміла — щось не так. Дуже не так.

— А де світло? — здивовано запитала Віола.

Ніхто не відповів. Ліхтарі вздовж під’їзної алеї не світилися. У вікнах — жодного вогника. Навіть полум’я свічки, навіть слабкого відблиску з кухні, де, за логікою, мало б кипіти все оте, про що так апетитно говорив ван-Ельст.

Наталі вийшла з карети слідом за іншими. Антуан і Поль, не втрачаючи самовладання, вирішили привернути увагу стуком у ворота, поки ван-Ельст не помітив дещо — зім’ятий конверт, що застряг між кованими візерунками.

— Це твій лист? — здогадався Антуан.

— Навіть не відкритий, — кивнув Поль.

Наталі без зусиль вдалося скласти логічну картину: мабуть, поштар, що доставив послання, не застав нікого вдома і просто залишив листа в воротах. Виходить, управитель кілька днів тут не з’являвся. А слуги? Їх теж немає. Наталі й сама не знала — радіти цьому чи засмучуватися. Принаймні, якщо немає слуг, то нема й потреби вдавати перед ними закохане подружжя.

— Завтра ж дізнаюся, куди подівся месьє Фабрицій, і знайду нового управителя, — пообіцяв сам собі ван-Ельст, — і слуг, — а це вже звучало, як обіцянка Наталі.

Та поки що в них були більш нагальні проблеми. Як їм потрапити в маєток? Не ночувати ж під воротами.

У цю мить, наче за чиєюсь командою, з даху карети граційно злетів Лорд Мортімер, сів на гілку й гучно заскрекотав. А потім, спритно, мов кишеньковий злодюжка, стягнув з гілочки щось блискуче й плавно опустився до Наталі.

У його дзьобі виявився ключ. Важкий, старий, але витончений. Наталі подарувала своєму чорному філософу вдячний погляд. В цьому був весь Морті. Не пропустить жодної блискучої речі. У їхній мансарді в нього був цілий сховок різнокаліберних “скарбів”.

Ключ, як не дивно, підійшов. Клацання, скрип — і ворота повільно відчинилися, відкриваючи дорогу на алею, що заросла травою.

Їх зустріла лише тиша. Все навколо виглядало гнітюче. Гравій зсунувся набік, трава виросла до коліна, десь ближче до фасаду валялися уламки вази. Запорошені стежки, обвітрені стіни, глухі вікна. Здавалося, управитель не просто ненадовго поїхав — він зник давним-давно.

— Здається, твій Фабрицій узяв відпустку… років так на десять, — пробурмотів Антуан.

Наталі закинула голову й милувалася похмурою красою старого величного маєтку. Несподівано їй тут сподобалося. Вона відчула — це місце зберігає щось особливе. Можливо, забуте. А можливо — навмисно заховане.

Холодок хвилювання пробіг по спині, а потім оповив усе єство. Це було передчуття. Не лиха, ні. Передчуття змін…

 

______________________________________

Чарівний та занедбаний Вальмонт у світлі місяця.

 

Сьогодні діє ЗНИЖКА на мою веселу романтичну дилогію "Як одружити короля". Запрошую!:)

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше