Розділ 18. Привал, настільні ігри та трохи поезії

Якщо вам коли-небудь доводилося довго подорожувати каретою, ви напевно знайомі з тим неймовірним відчуттям захвату, яке охоплює, коли візник нарешті вирішує дати відпочити коням і зупиняється десь на привал. Принаймні, Наталі сприйняла можливість розім’яти ноги з неабияким ентузіазмом.

Місце для зупинки знайшли ідеальне — узлісся біля струмка. Тут пахло сосновою хвоєю, теплим камінням і якоюсь незбагненною тишею. Все довкола ніби саме запрошувало до відпочинку — м’яка трава, мереживна тінь від дерев і спокій, який порушувало лише дзюрчання води. Навіть Віола на диво мовчала. Щоправда, недовго.

— От скажіть, — порушила вона мовчання, розкладаючи плед, — ви справді вірите, що лорд Ґрейвлі міг бути настільки у розпачі від нерозділеного кохання, щоб кинути у камін портрет своєї коханої?

— Можливо, — озвався Антуан, допомагаючи розкладати їжу, — особливо якщо перед тим він його застрахував. Я щось не згадаю — там у тексті було щось про страховку?

Поль беззвучно розсміявся. Але Віола не збиралася закривати тему.

— Її взаємне кохання могло б стати для нього страховкою. Він так благав її про це: «Ти розпалила моє серце, то чому ж бережеш своє?!»

— Це схоже на рядок із поеми месьє де Лафуршета, — усміхнувся Антуан.

— Овва, ви читали де Лафуршета?! — Віола охнула, наче одним махом вбита.

І все закрутилося. Блиск в очах, жвава жестикуляція, обговорення літературного хисту видатного поета. Тітонька з натхненням цитувала рядки з його творів, а месьє Марлоу залишалося тільки захоплено кивати.

— Антуане, будь ласка, сходи до струмка по воду, — попросив Поль, простягаючи флягу.

Наталі помітила, як чоловіки обмінялися поглядами. Підозрілими. Насмішкувато-змовницькими.

— Звісно, — погодився той, і одразу ж повернувся до Віоли: — Так що там у баладі де Лафуршета сказала графові мадемуазель Мірієль? Може, складете мені компанію і розповісте дорогою?

— О, із задоволенням, — відгукнулася Віола. Антуан галантно підхопив її під лікоть, і вони попрямували до струмка.

— Мадемуазель Мірієль і бачити його не хотіла доти, поки…

Наталі проводжала їх поглядом із легким подивом. Антуан, який завжди цінував у текстах юридичну педантичність, раптом зацікавився поезією? Світ остаточно з’їхав з глузду.

Коли вони зникли за деревами, Наталі відчула якийсь рух позаду і озирнулася. Ван-Ельст сів поруч, на край пледа. Відстань між ними вона оцінила як пристойну, та все ж було в цьому щось небезпечне — залишитися лише вдвох на узліссі. Це якщо не рахувати кучера, якого майже не було видно: він порався з кіньми десь за деревами.

Наталі крадькома глянула на ван-Ельста і несподівано для себе усвідомила, що вперше бачить його без камзола — лише в сорочці, тканина якої м’яко облягала плечі. Рукави були підкочені до ліктів, оголюючи передпліччя. Руки Поля виявилися зовсім не такими, як вона собі уявляла — не аристократично тендітними, а сильними, впевненими, з тонкими довгими пальцями. У цих руках було щось водночас делікатне і небезпечне, ніби вони могли однаково вправно тримати і пробірку, і… Наталі обірвала думку, роздратована власною вразливістю.

— Наталі, — почав Ван-Ельст, — нам треба поговорити.

О, ні. Ніколи нічого доброго не починається з цієї фрази.

— Ви чули про мадам Боше — голову Товариства Добропристойності та Традицій?

— Чула, — кивнула Наталі.

— Так от. Вона прямує до Вальмонта. І не сама. З нею мій дядько Сигізмунд.

— Вони їдуть до вас в гості? — здивувалася Наталі.

— Я б назвав їхній візит інакше. Вони хочуть зруйнувати моє життя і репутацію.

Він говорив спокійно, але в голосі бриніло напруження. Таке, яке зазвичай не помічаєш, якщо не дивишся на співрозмовника дуже уважно. А Наталі дивилася уважно.

Ван-Ельст коротко виклав суть загрози. Мадам Боше сподівається оскаржити заповіт, коли матиме докази фіктивності їхнього шлюбу. Якщо їй це вдасться — Вальмонт перейде у власність товариства, яке вона очолює.

— Мадам Боше неодмінно спробує вивідати у слуг, як поводиться подружжя у свій медовий місяць, — припустив ван-Ельст. — І якщо хоча б одна покоївка прохопиться, що ми поводимося як далекі родичі на похороні — усе може закінчитися вельми… неприємно.

— Отже… ви пропонуєте… що саме? — насторожилася Наталі.

Він витримав паузу.

— Нам треба… дещо посилити видимість подружньої близькості.

— Але це суперечить контракту, який ми підписали! — обурено підняла брови Наталі.

Хоча в душі відчувала не стільки обурення, скільки легку паніку — ніби сидиш у возі, який летить з пагорба, а ти не можеш його зупинити. Річ у тім, що в її плани входило налагодити добрі стосунки зі слугами. Можливо, хтось із них працює у Вальмонті достатньо довго, аби пам’ятати події сорокарічної давнини, пов’язані з Жозефіною. Але тепер Наталі зрозуміла, що якщо вони з ван-Ельстом уникатимуть одне одного, слуги запідозрять щось недобре і навряд чи захочуть бути відвертими. Виходить, їй не менше за нього вигідно, як він сказав, «дещо посилити видимість подружньої близькості».

— Що ви маєте на увазі? — спробувала вона бодай зовні зберегти видимість незворушності.

— Все дуже просто. Слуги мають бачити, що я інколи заходжу до вашої спальні пізно ввечері і проводжу там певний час.

Наталі відчула, як до обличчя прилила кров. У пам’яті одразу спливли всі кульмінаційні сцени з тітоньчиних романів, де все починалося з того, що чоловік заходить до жіночої спальні… А далі? Далі кілька туманних фраз про ніч, сповнену насолоди.

— Все в межах контракту, — поспішив запевнити ван-Ельст, на його обличчі з’явилася найневинніша усмішка. — Ми могли б провести ці кілька нічних годин з користю і… задоволенням.

Задоволенням?!

— Наприклад, граючи в настільні ігри. Скажімо, у лото.

— У лото? — Наталі розгублено кліпнула.

— Чудова гра, щоб згаяти кілька годин. Чи ви віддаєте перевагу шашкам?