Розділ 17. Формула, родинні дивацтва та трохи одержимості

Ранок видався тихим. Надто тихим для чотирьох людей, однієї курки й ворона, що вирушили в дорогу. Поль був радий, що вдалося виїхати ще вдосвіта. Якщо пощастить, уже сьогодні пізно ввечері вони дістануться Вальмонта і не доведеться шукати, де переночувати. Він знав, що чим ближче до маєтку, тим складніше знайти пристойний готель.

Колеса карети рівномірно постукували по гравію, і лише голос Віоли, яка знову читала для всіх, порушував цей ритм:

— “…і тоді лорд Ґрейвлі, не вагаючись, кинув у камін її портрет і вигукнув: «Хай палає, як моє нещасне серце!»”

Наталі, що сиділа навпроти Поля, ледь помітно посміхнулася. У її усмішці було більше скепсису, ніж у самому Полі. На відміну від своєї романтичної тітоньки, вона не сприймала книжкові історії всерйоз і, схоже, зовсім не вірила в щирі почуття між чоловіком і жінкою. І хоча саме з цієї причини Поль і зупинив свій вибір на ній, та все ж йому було страшенно цікаво, що стало причиною такого радикального скепсису.

Йому було трохи шкода, що подорожують вони такою великою компанією, а не вдвох. Були б вони самі, Поль спровокував би Наталі на відверту розмову. Скільки всього можна було б дізнатись за цю поїздку. Але, на жаль, усе, на що він наразі міг розраховувати, — це півгодинна розмова під час привалу. Антуан пообіцяв, що відволіче Віолу, аби Поль мав нагоду перекинутися з Наталі кількома словами наодинці. Адже їм потрібно було домовитися, як саме вони створюватимуть видимість щасливого сімейного життя перед слугами.

— “…портрет згорів, та почуття не згасли. Вони палили груди лорда Ґрейвлі…”

Віола продовжувала читати. Вона мала принаймні одного вдячного слухача — Антуана. Поль же ніяк не міг зосередитися на сюжеті. Думки самі собою тікали геть від книжкових перипетій — у прохолоднішу, але набагато більш хвилюючу реальність. У Вальмонт.

Сьогодні вони вже будуть там.

Маєток, який він колись вважав мало не покаранням — тепер його вабив. Досить дивна зміна настроїв. Але логічна, якщо знати, що шукав Поль. Точніше — сподівався знайти.

Формулу “Aura Veritas”.

Її назва сама звучала, як аромат — легкий, ледь вловимий, такий, що огортає і западає в душу.

Її створив його предок, Авґустен ван-Ельст — дивакуватий геній, про якого в родині згадували нечасто і з поблажливою усмішкою. Алхімік, парфумер, відлюдник. Протягом довгого часу Поль вважав, що це просто легенда. У їхній родині всі так гадали. У будь-якому разі формула вважалася втраченою. Але одного разу Поль знайшов певні натяки в старому архіві: уривки листів, чернетки, забризкані краплями чогось, що навіть через століття зберігало запах — дивний, складний, майже живий.

Відтоді Поль утратив спокій. Поступово збирав інформацію, намагався знайти сліди, де саме Авґустен працював над своєю формулою. І знайшов. Як випливало зі старих записів, саме у Вальмонті парфумер-алхімік мав таємну лабораторію. Точного її місця Поль не знав. Можливо, вона була десь у підземеллі самого маєтку, а може — в окремій підземній споруді.

Поль поставив собі за мету — за будь-яку ціну знайти її. Він розумів, що поводиться як одержимий. Можливо, так воно і було. Не заради слави — її в нього й так було вдосталь. Не заради грошей — із цим, на щастя, теж усе було гаразд. А заради відчуття, що ось там, у припорошеному пилом закутку Вальмонта, за заваленими меблями дверима чи під розбитою плитою, приховано щось, здатне… змінити багато чого.

А може — усе.

Формула “Aura Veritas” — це не просто аромат. Вона мала такі властивості, в які важко було повірити. Про парфуми Поля теж багато приємного говорили. Газети писали про його останню колекцію таке: “Це символ чогось невловимого — почуття, що зникає, щойно спробуєш його вхопити. Як тонкий слід на зап’ясті після доторку. Як погляд, що залишився в пам’яті, але ти вже не можеш згадати колір очей”. Усе це звучало красиво, тішило професійну гордість Поля, але хіба можна порівняти його парфуми з тим, що створив Авґустен?

Поль перевів погляд з безкрайніх полів на Віолу, яка з натхненням зачитувала черговий монолог про підступну зраду й нерозділене кохання.

Авґустен ван-Ельст, якщо вірити легенді, теж був закоханий. До безтями. Безнадійно. Без жодного шансу, що коли-небудь його пристрасне почуття знайде вихід. І тоді йому спала на думку божевільна ідея — спробувати дистилювати своє почуття. Перегнати його через скло та срібло. Перетворити на есенцію. Формула, яку він створив, — про те, як зробити нематеріальне матеріальним. Йому вдалося неймовірне — втілити емоцію в ароматі. Саме тому парфум вийшов таким неймовірно особливим. Якщо вірити легенді, а Поль майже вірив, цей аромат мав здатність впливати на долю, змінювати її.

Можливо, саме тому Авґустен зник. Що з ним сталося після створення “Aura Veritas”, не знає ніхто. Але якщо Поль знайде його таємну лабораторію — напевно, зможе дізнатися історію легендарного предка й відновити його геніальну, загублену формулу.

Поль відкинувся на спинку сидіння й знову глянув удалечінь — туди, де дорога губилася за обрієм.

Вальмонт чекав…

_______________________________________

Сьогодні ШІ очікувано створив для нас ілюстрацію Авґустена ван-Ельста. Ось він працює у своїй таємній лабораторії у Вальмонті.