Розділ 16. Юридичний рецидив і маленька перемога

Готель «Галантний Кедр» був настільки розкішним, що, звісно, мав номери на всі випадки життя. Зокрема — усамітнений люкс для молодят з усіма належними романтичними атрибутами. І якби новоспечена дружина Поля не була фіктивною, саме такий номер для себе й Наталі він би і зняв.

Втім, у реальності Наталі воліла розділити номер зі своєю тітонькою й пташиним ескортом. Що ж робити? Терміново зняти ще й люкс? Важко було уявити реакцію Наталі, коли Поль запропонує їй провести там ніч разом.

— Це не вихід, — зауважив Антуан, безпомилково читаючи думки Поля. — Мадам Боше легко дізнається у прислуги, що спочатку ви оселилися в різних номерах. А якщо тепер, після її появи, почнуться переселення — це лише зміцнить її підозру, що твій шлюб і все, що з ним пов’язане — вистава.

— Ти маєш рацію, — вимушено погодився Поль.

Якщо вже за ними з Наталі стежать, рано чи пізно їм доведеться розіграти виставу — але так, щоб глядачі прийняли її за чисту монету. Сам Поль відчував у собі натхнення зіграти щасливо одруженого хоч зараз, але Наталі треба було дати час. Він іще не знав, як готуватиме її до цієї ролі — з такими наївними мадемуазель йому ще не доводилося мати справу. Але перспектива інтригувала. Поки ж він волів би позбутися нагляду. Але як?

Поль глянув на Антуана. А раптом його талановитий юрист і з цієї ситуації знайде вихід? Той сидів у легкій задумі — вочевидь, теж шукав рішення, але поки безуспішно.

Тим часом до новоприбулих прямував керуючий месьє Шікле. Він уже цілком оговтався після юридичного протистояння з Антуаном і виглядав майже бездоганно. Постава — стримана, усмішка — бездоганна, ані сліду від колишньої розгубленості, коли він став жертвою казуїстики.

— Ласкаво просимо, мадам… месьє… о, яке щастя вітати в нашому готелі таких поважних гостей! — щедро сипав він люб’язностями.

— Нам два номери, — презирливо обірвала привітання мадам Боше. — Один — найкращий, і один… — вона зиркнула на Сигізмунда, — звичайний.

— О, у нашому готелі ми пропонуємо постояльцям найширший вибір… — почав месьє Шікле, але раптом обірвав репліку.

Спершу Поль не второпав, у чому справа, аж поки не помітив у руках мадам Боше кошик. Вона що — теж подорожує з куркою?! Він трохи відхилив гілку плетистої троянди, щоб краще роздивитися.

Кіт!

Його велика біла вусата морда невдоволено виглядала з-під пледа.

Антуан всміхнувся і ледь чутно прокоментував:

— Маємо справу з рецидивом. Цікаво, як цього разу відреагує шановний месьє Шікле.

А той повівся так само, як і першого разу. Насупив брови, й відрубав:

— Мадам, з усією повагою до вас, але проживання з тваринами у нашому готелі заборонено.

— Що це означає?! — обурилася мадам Боше.

— Бачите, — месьє Шікле кашлянув для солідності, — це не голослівна заява, а чітко прописане у нашому статуті правило. А якщо ми не дотримуватимемося статуту — зіткнемося з правовою невизначеністю, що межує з юридичним хаосом, який неодмінно призведе до суспільного колапсу. А такий поважний заклад, як наш, не може дозволити собі суспільного колапсу.

Поль завмер із келихом біля губ. Антуан нахилився вперед. Це були його слова — і майже його ж інтонація.

Мадам Боше, збита з пантелику несподіваною юридичною атакою, на мить втратила свою незмінну самовпевненість, і лише згодом знайшла, що на це відповісти:

— Але дозвольте, як можна називати твариною Арчібальда?! Він розумніший за більшість, якщо не всіх ваших постояльців.

Кіт пирхнув і подивився на керуючого з уродженим презирством.

Мадам Боше — майже так само.

Та месьє Шікле залишався непохитним.

— У нашому статуті наведено чітке визначення терміну «тварина» — це об’єкт, що має чотири лапи і хвіст…

У Антуана смикнувся кутик губ. Поль ледь стримав сміх.

— …не будете ж ви заперечувати, — продовжив месьє Шікле, пильно дивлячись на Арчібальда, — що істота у вашому кошику підпадає під ці критерії? А отже, з усією повагою, можемо запропонувати їй ночівлю лише у стайні.

На слові «стайня» кіт ображено відвернувся. Його біла морда мала вираз крайньої відрази.

— Я міг би, звісно, заночувати у стайні разом із Арчібальдом і приглянути за ним, — з готовністю втрутився Сигізмунд. — Якщо це допоможе… ну, заради вас, мадам.

Поль не був певен, наскільки щирим був цей порив, але мадам Боше його не оцінила.

— Не варто, — відрізала вона. — Арчібальд спілкується лише з рівними собі за інтелектом.

Вона розвернулася й урочисто проголосила:

— Сигізмунде, цей готель негідний нашої присутності. Ми їдемо. Знайдемо місце, де не потурають абсурду й іще пам’ятають, як поводитися з поважними дамами.

Сигізмунд шанобливо взяв її під руку, й вони поспішили назад до карети. Щойно вона зникла з поля зору, Поль із задоволенням відзначив, що в неоголошеній війні з мадам Боше здобуто першу маленьку перемогу. Причому, якщо так можна висловитися — руками третьої сторони. Хоча в підсумку це все одно була заслуга Антуана.

— Хто б міг подумати, що формулювання, яке ти вигадав для курки, стане фатальним для кота? — посміхнувся Поль. — Ти не думав почати вимагати від керуючого гонорар за використання своїх ідей?

— Запізно, — підняв брову Антуан. — Я вже маю роботодавця, який щедро платить за мої ідеї.

До столика підійшов офіціант з останньою стравою вечора — десертом. Що ж, це було прекрасне завершення чудового дня. На сьогодні пригоди закінчилися. Але Поль знав — мадам Боше та Сигізмунд зараз зайняті плануванням нових інтриг. Можливо, спробують підкупити когось із слуг у Вальмонті, щоб шпигували за «молодятами». Що ж — доведеться потурбуватися, аби ніхто й подумати не міг, що цей шлюб несправжній. Як? Уява вже почала підкидати варіанти.

Поль відчув, як усміхається. Чи то через бездоганний десерт, чи через власні думки.