Розділ 15. Апетит, вдячність і підозрілий збіг

Зазвичай подорожі страшенно виснажували Поля. Але не цього разу. Влаштовуючись у своєму номері, він здивовано зауважив, що настрій у нього на висоті — попри те, що дорогою йому довелося стати мимовільним слухачем жіночого роману й безперервного кудкудакання білого монстра.

Номер у «Галантному Кедрі» виявився саме таким, яким і мав бути: ошатним, химерним, з позолоченими деталями, що тішили око, якщо не замислюватися над їхньою вартістю. Поль кинув погляд на важкі портьєри, інкрустований столик біля вікна, на порцелянову лампу з абажуром кольору «вершковий ранок» — і зітхнув.

Він був голодний.

Настільки, що майже відчував запах чогось смаженого. І вареного. І навіть ледь підрум’яненого.

Поль підійшов до вікна, відсунув завісу, а сам уже подумки складав меню. Для себе — звісно, буженина. З хрусткою скоринкою. Можливо, ще картопля — хрумка ззовні й м’яка всередині. І грибний соус — обов’язково.

Для Антуана… хм… вишуканий тарт з качкою. Щось, що подають під девізом «з увагою до деталей».

А для Наталі та Віоли… тут було складніше. Він спробував уявити їхні смаки — але уява вагалася. Якщо вірити роману, який натхненно читала Віола, жінка може насититися чашкою чаю і шматочком яблука. Та життєвий досвід підказував, що обидві панянки голодні не менше, ніж він сам, і не відмовилися б від чогось суттєвішого за яблуко. Можливо, фарширована форель? А от на десерт якраз можна замовити щось фруктове, легке й витончене, наче дамський капелюшок.

Він усміхнувся сам до себе. Всі ці думки лише загострювали апетит. Не гаючи більше часу, Поль вийшов у коридор — саме час було збирати компанію для втілення своїх гастрономічних планів.

Спершу він вирішив навідатися до Антуана, чий номер був буквально за рогом. Але не встиг Поль завернути в сусідній коридор, як почув голоси. Не гучні, але цілком розбірливі.

Його погляду відкрилася доволі несподівана сцена. У м’якому присмерку коридору стояли Антуан і Віола. Він — у своїй бездоганній позі, ніби витесаний з мармуру, але з живим блиском в очах. Вона — притискаючи до грудей кошик із білокрилим звіром.

— Я… тобто ми… тобто я від імені Лотти хотіла подякувати, — з помітним хвилюванням промовила Віола. — Ви врятували її від жахливої долі. Я ще ніколи не бачила, щоб хтось так відчайдушно захищав курей.

Поль мимоволі всміхнувся. У ролі адвоката курки Антуан справді виступав уперше.

— Після всього, що ви сьогодні зробили, я сповнилася найглибшою симпатією… до… до юриспруденції.

На щоках Віоли з’явився рум’янець. Але ще цікавіше було спостерігати за Антуаном. Зазвичай непохитний у своїй стриманості, тепер він виглядав дещо розгубленим. Поль надто добре знав свого повіреного й найкращого друга. Антуан почувався, як акула в океані, серед контрактів, позовів і судових тонкощів. Але вдячна панянка з куркою й зізнанням у любові до юриспруденції — це вже було для нього занадто несподівано.

— Я… дуже радий, що зміг бути корисним, — нарешті знайшов він рятівне формулювання.

Але Віола продовжила, щиро й тепло:

— І, будь ласка, прийміть це як знак нашої вдячності… Наступне яйце, яке Лотта знесе, — по праву ваше. Щоправда, — додала вона трохи тихіше, — вона робить це лише за натхненням.

Лотта нахилила голову набік, наче роздумуючи, чи варто їй надихатися найближчим часом.

Поль вирішив, що в цей драматичний момент, коли відбувся обмін юридичних заслуг на сільськогосподарські дари, саме час нагадати про себе.

— Перепрошую, не завадив? — мовив він, з’являючись із невинною усмішкою. — Хотів поцікавитися: що скажете про вечерю?

Антуан миттєво підтримав:

— Прекрасна ідея. Я саме збирався озвучити таку ж пропозицію.

Віола трохи знітилася:

— Дякую, але я, мабуть, відмовлюся. Стільки вражень… Ми з Наталі планували сьогодні раніше лягти спати.

Поль здогадувався, що справжня причина — це метушлива «не-тварина». Але це правда, її краще не залишати без нагляду.

— Тоді зробимо інакше, — запропонував він. — Я попрошу, щоб вам із Наталі подали вечерю просто в номер.

Віола вдячно всміхнулася, попрощалася і поспішила до себе.

Тераса «Галантного Кедра» була така ж розкішна, як і все в цьому готелі. Витончені ліхтарі, барвисті квіткові вазони, бездоганно білі скатертини. Десь поряд лагідно дзюркотів фонтан — у такт вечірньому настрою.

Поль і Антуан зайняли столик у затінку плетистих троянд. Замовлення було настільки щедрим, що офіціант цілком міг запідозрити: месьє або щойно пограбував банк, або утримує оркестр у підвалі.

— Це за мій рахунок, — сказав Поль, наповнюючи келихи. — Ти зекономив мені сьогодні щонайменше сто естронів. Я вже збирався просто підкинути грошей управляючому, щоб він перестав помічати це пернате непорозуміння. Але ти вирішив питання значно елегантніше.

Антуан підняв келих і всміхнувся:

— Приємно, коли юриспруденція приносить гастрономічну користь.

З’явилися перші страви. І ще. І ще. М’ясо з соусом, ніжний паштет, кремовий суп, рибний пиріг. І запечені груші з медом — про всяк випадок. А раптом панянки після вечері в номері все ж спустяться на терасу на десерт.

Поль із задоволенням куштував усе підряд — всі страви були смачні та вишукані — і вже збирався віднести цей день до категорії вдалих, коли помітив карету, що під’їжджала до входу в готель.

Вона плавно зупинилася, і з неї вийшла… хто б міг подумати… мадам Боше.

Як завжди бездоганна: у строгій смарагдовій сукні, з легкою вуаллю, з виразом обличчя імператриці, яка щойно вирішила отруїти всю свою свиту. Щоправда, свита була скромна — лише одна людина. І ось це вже стало повною несподіванкою — супроводжував її дядечко Сигізмунд.

— Чудово, — буркнув Поль із сарказмом.

— Сигізмунд і мадам Боше? — Антуан також здивувався. — Хіба не має нас насторожити, що їх раптом потягнуло залишити столицю й зупинитися в тому ж готелі, що й ми?