Розділ 14. Розкіш, паніка та трохи казуїстики

Голос ван-Ельста вирвав Наталі з роздумів.

— Дорога до Вальмонта неблизька, — вирішив нагадати він те, що й так усі знали. — І, смію зауважити, чим далі ми просуватимемося, тим більш глухими й мальовничими ставатимуть місця… особливо в сенсі відсутності нормальних доріг і готелів.

Його друге зауваження також ні для кого не стало несподіванкою.

— Але, — продовжив він, — поки ми ще відносно недалеко від столиці, нам пощастило. По дорозі є чудовий готель. Дуже фешенебельний. Улюблене місце тих, хто не проти витратити значну суму за комфорт і затишок. Обслуга та управитель пишаються тим, що королівське подружжя часто зупиняється тут під час подорожей, тому підтримують готель у бездоганному порядку.

— О, як чудово! — Віола сплеснула руками. На неї справила сильне враження розповідь ван-Ельста. — Я завжди мріяла пожити в такому місці хоча б одну ніч!

Її обличчя набуло мрійливого виразу. Наталі ж вирішила залишатися байдужою. Хоча, правду кажучи, перспектива провести ніч у зручному ліжку після довгих годин дороги і їй здавалася привабливою.

Коли карета звернула на довгу алею, обсаджену деревами, Наталі довелося визнати: це місце й справді виглядало чудово. Гарний старий маєток із вибіленими стінами та різьбленими балконами, квітучі кущі, охайні клумби і… дещо безглузда назва “Галантний Кедр”. Втім, можливо, тут справді все галантне, навіть дерева. Принаймні фонтан, що стояв просто навпроти входу, не фонтанував, а, скоріше, інтелігентно дзюркотів.

У повітрі пахло трояндами, свіжістю і дорогим комфортом. Вечір обіцяв бути приємним, а ніч — спокійною.

Карета зупинилася біля ґанку, і назустріч подорожнім одразу ж вийшов управитель — елегантний месьє в бездоганному жилеті.

— Ласкаво просимо, вельмишановні гості! Дозвольте представитися: Бенуа Шікле. Яке щастя бачити вас у нашому скромному закладі! — він розливався в люб’язностях і сипав поклонами.

Усе відбувалося саме так, як, вочевидь, і уявляла собі Віола. Вона навіть злегка зашарілася від задоволення. Але тут кошик у її руках трохи ворухнувся, і звідти висунулася біла перната цікава голівка.

Управитель застиг як статуя. Просто таки скам’янів, ніби вперше в житті побачив курку. Його усмішка, ще мить тому щира, перетворилася на натягнуту маску професійного жаху.

— Перепрошую, але у нас суворо заборонено розміщення з тваринами, — проторохтів він, наче вистрілив з рушниці.

Віола зітхнула з прикрістю. Її мрія провести ніч у королівському комфорті дала тріщину.

— Тварину потрібно залишити у стайні, — месьє Шікле кивнув у бік споруди, що ховалася за густою рослинністю.

Наталі помітила, як пальці Віоли рішуче стиснули кошик. Жодні обставини не змусили б її розлучитися з Лоттою. Та й хіба може собі управитель уявити, на що здатне це миле створіння, якщо його залишити без нагляду?

— Але… але я не можу залишити мою курочку на призволяще! — обурилася Віола.

— З усією повагою, — стиснув губи месьє Шікле, — але тваринам не місце там, де зупиняються поважні панове й саме королівське подружжя.

Наталі прочитала в очах тітоньки майже згаслу надію провести ніч у комфорті та абсолютну рішучість, якщо вже так сталося, ночувати з Лоттою у стайні.

Слід віддати належно чоловікам: жоден не висловив ані слова невдоволення на адресу курки. Навіть ван-Ельст. Хоча всю дорогу, варто було їй закудкудакати, дивився в її бік з виразом: як я міг на це погодитися?

Наталі саме підшукувала слова підтримки, коли помітила, як чоловіки обмінялися поглядами. Дуже особливими — наче перекинулися парою слів. І тут уперед неспішно вийшов Антуан.

— Перепрошую, вельмишановний месьє Шікле, — почав він з бездоганною ввічливістю, схиливши голову, — дозвольте уточнити: на яких підставах заборонено розміщення з тваринами у вашому респектабельному закладі?

Управитель розгублено кліпав обдумуючи несподіване запитання. Але вже за мить мав готову відповідь.

— У нас… у нас статут! — поспішно заявив він. — У статуті все прописано!

— Це чудово, — похвалив Антуан, як учитель, що відмітив заслуги особливо кмітливого учня. — Виходить, якщо в статуті є заборона на розміщення з тваринами, там обов’язково має бути і визначення терміну "тварина", чи не так? Чи можу я почути його точне формулювання?

Управитель відкрив рота, потім знову закрив.

— Ну… е-е… прямого визначення, можна сказати, немає… Але ж… це ж усім зрозуміло! Тварина — вона і є тварина!

Антуан тяжко зітхнув, як людина, на очах якої руйнуються основи світоустрою.

— Ох, милий месьє Шікле, — протягнув він, — у юриспруденції неприпустимі подібні твердження! Вся історія права вчить нас: неточності у формулюваннях ведуть до юридичного хаосу, анархії і, не побоюся сказати навіть, суспільного колапсу. А хіба може дозволити собі суспільний колапс такий поважний заклад, як “Галантний Кедр”, якщо тут полюбляє зупинятися саме королівське подружжя?

Антуан зробив багатозначну паузу, однак месьє Шікле не скористався нею. Суспільного колапсу йому, вочевидь, не хотілося, і він лише злегка побілів і видав невиразний звук.

— Кожна кома, кожен сполучник, — продовжив тим часом Антуан, — це не просто прикраса тексту. Це межа між порядком і катастрофою. Помилки в трактуванні термінів дорого обходяться суспільству. Дуже дорого. І дозвольте запитати: хто нестиме відповідальність за подібні біди? — він кинув на управителя важкий, сповнений докору погляд.

Месьє Шікле виглядав так, ніби його щойно засудили до каторжних робіт за неграмотне складання статуту.

З огляду на це, Антуан дещо пом’якшився — як добрий прокурор, що милостиво дарує підсудному відстрочку покарання.

— Проте, — великодушно продовжив він, — за виняткових обставин сторони можуть укласти тимчасовий консенсус, визначивши ключові поняття компромісно. Дозвольте запропонувати робочу гіпотезу: вважати "твариною" об’єкт, що має чотири лапи і хвіст.