Розділ 12. Листи, ґудзики та вибоїни

Якщо вам коли-небудь доводилося виїжджати зі столиці, то ви, звісно, не могли не звернути увагу на дороги. А точніше — на те, як швидко вони перестають бути дорогами в столичному розумінні цього слова. Виїжджаєш по гладенькій бруківці, під дзвін коліс і делікатний ритм копит… і буквально за півгодини опиняєшся на шляху, який, судячи з його стану, з самого початку був призначений скоріше для кіз, ніж для карет. По боках — купини, попереду — калюжі, під колесами — хтозна що, а попереду — надія, що це все тимчасово.

Але, тим не менш, Наталі любила подорожувати. За бажання можна не помічати ні пилу, ні вибоїн, а милуватися безкрайніми полями, зеленими гаями і квітами, які навесні росли вздовж сільських доріг у такій кількості, наче бур’яни. А в столиці, між іншим, за букетик таких первоцвітів квіткарки беруть щонайменше пів естрона.

Після кількох годин дороги, карета в’їхала в ліс, а тряска, як не дивно, стала меншою. Рівномірний перестук копит заколисував. Наталі вперше за час подорожі відірвала погляд від вікна, щоб подивитися, хто чим зайнятий. Месьє ван-Ельст перебував у тому ж стані, в якому щойно була вона сама — дивився у вікно. Його повірений теж нудьгував, точніше, дрімав із виглядом людини, яку змусили брати участь у чомусь значно драматичнішому, ніж він планував. Наталі не знала, чому він теж вирушив з ними до Вальмонта, але була цьому рада. Антуан здавався їй значно надійнішим, ніж ван-Ельст. Все ж таки він юрист, і його присутність створювала видимість юридичного порядку. Але основним джерелом порядку і надійності в цій подорожі була, безумовно, Віола.

Вона, до речі, єдина, хто не нудьгував. Тітонька сиділа біля вікна з книжкою, і хоча читала мовчки, емоції на її обличчі змінювалися з калейдоскопічною швидкістю: то здивування, то обурення, то неймовірна ніжність, від якої вона притискала книжку до грудей. Потім — обурене зітхання, ледь стримуваний важкий видих і нарешті ледь чутний шепіт:

— Що за мерзотник… Він же обіцяв!

І хоча слова були сказані дуже тихо, мабуть, чоловіки їх почули. Принаймні, Антуан привідкрив одне око, чим проявив певну цікавість. Наталі навіть здалося, що куточок його рота ледь помітно сіпнувся в напівусмішці. Але вже наступної миті він знову вдав, що спить.

Минуло ще з півхвилини.

— Негідник! Як він міг?! — знову ледь чутно, але вкрай обурено промовила тітонька.

— Віоло, люба, у тебе все гаразд? — м’яко прошепотіла Наталі, намагаючись повернути до реальності захоплену читанням тітоньку.

— Ох, пробач, — схаменулася вона. — Просто… Це ж треба таке утнути! Він писав їй листи! Цілих сім! А потім — мовчання на два розділи. Що бідолашна Сюзетта мала подумати після такого?

Месьє Марлоу на цей раз розплющив уже обидва ока. Складалося враження, що доля Сюзетти раптом перестала бути йому байдужою.

— Вона ж була впевнена, що він зробить їй пропозицію руки і серця, — продовжила Віола. — Він обіцяв! Він про це писав! Тому вона відмовила одразу трьом кавалерам. Трьом! Навіть віконту! А тепер він зник. Таким чином вона зовсім залишиться без чоловіка!

— Можливо, воно й на краще, — усміхнулася Наталі.

Віола була іншої думки. Вона з досадою закрила книжку.

— Не все так погано, — спробував заспокоїти її Антуан.

 — Ви справді так гадаєте? — з надією запитала тітонька.

— Авжеж. Якщо розглядати ситуацію з точки зору юридичних нюансів… досвідчений юрист у такому випадку міг би з легкістю довести, що обіцянка одружитися, підкріплена письмово, нехай і в неофіційному листуванні, може розглядатися як моральне зобов’язання…

Віола подарувала месьє Марлоу захоплений погляд і знову відкрила книжку.

— …особливо, якщо крім листів були й інші знаки уваги, наприклад поцілунки, — закінчив він думку. — Поцілунки були?

— Не одразу, — з легким жалем відповіла Віола. — Спочатку погляди. Потім музика. Потім дощ. Потім ця настирлива мадам Болеву. Потім альтанка…

— Все по класиці жанру, — усміхнувся ван-Ельст.

І хоча його зауваження було приправлене скепсисом, для Наталі стало несподіванкою, що і він долучився до розмови. В її уявленні, любовні романи — це останнє, що могло зацікавити такого холодного й розважливого циніка, як месьє парфумер.

— То он воно що! — раптом видала Віола, очі якої вже знову бігали по рядкам.

— Що? — ледь не хором поцікавилася решта присутніх.

— Виявляється, наречений Сюзетти зник, бо з головою поринув у роботу. Він будує фабрику з виробництва гравійованих ґудзиків.

— Це так в дусі чоловіків — проміняти почуття на ґудзики, — з іронією зауважила Наталі. — В цій історії автор не погрішив проти правди.

— Ні, люба, все не так просто. Він розробив ґудзик з подвійною застібкою і назвав його на честь Сюзетти, — в голосі Віоли вже звучав не осуд, а легке захоплення.

— Як романтично, — посміхнувся Антуан. — Сподіваюся, він не забув оформити патент?

— Головне, він не забув про Сюзетту. Ось… — Віола ткнула пальцем у книжку і почала цитувати: — “…і, стоячи серед верстатів, що штампували дивовижні ґудзики, він раптом згадав її дивовижне обличчя і зрозумів, що забув надіслати восьмого листа…”.

Тітонька й не помітила, як продовжила читати вголос далі — абзац за абзацом, сторінка за сторінкою. При цьому ніхто не заперечував. Попереду була зустріч винахідника особливого ґудзика з Сюзеттою, благання про прощення, троянди, зітхання, поцілунки…

Вона читала виразно, емоційно, з паузами, з обуренням і з придихами у потрібних місцях. Час від часу хтось із чоловіків вставляв коментар — іронічний, сухий або юридично педантичний, але Наталі вже майже не слухала.

Голос Віоли, рівний і живий, відступав на другий план, а Наталі все більше й більше занурювалася у власні думки.

Вона згадала шлюбну церемонію в ратуші. Все йшло за планом — підписи, привітання, формулювання в дусі “цим засвідчується…”, і раптом, як грім серед ясного неба: поцілунок.