Розділ 10. Голуби, погляд і формуляр № 17-Б

Якщо вам колись доведеться побувати в центрі Грінвельда, на його головній площі, ви, звичайно ж, насамперед звернете увагу на голубів. Вони вважають себе тут законними господарями. Вони скрізь: на дахах, на деревах, на бруківці, на фонтанних бордюрах і навіть на громіздкій статуї короля Теофіла IV.

І якщо булочниці, що торгують з прилавків свіжою випічкою, і газетярі, що голосно вигукують заголовки статей зі свіжих газет, уже звикли до строкатих зграй пернатих, то Наталі завжди дивувалася, як така не надто велика площа, може вмістити стільки птахів.

Екіпаж, у якому вони з тітонькою прибули на шлюбну церемонію, зупинився перед ратушею, і Наталі одразу помітила, що біля входу на них уже чекають ван-Ельст та його повірений. І якщо месьє Антуан миттєво кинувся до екіпажу зустріти панянок, то месьє ван-Ельст був захоплений іншою справою: за допомогою хустки він витирав щось із рукава свого сюртука, раз у раз виразно поглядаючи вгору, ніби посилаючи комусь прокляття.

Наталі вмить здогадалася, що сталося. Взагалі-то, у Грінвельді подібний казус вважався добрим знаком, але, судячи з виразу обличчя ван-Ельста, він про цю прикмету не знав, а якщо й знав, то не вірив.

За своєю природою Наталі була настільки практичною людиною, що навіть, незважаючи на весь скепсис, з яким вона ставилася до месьє ван-Ельста, насилу поборола бажання швиденько вискочити з екіпажу і поспішити допомогти йому врятувати його розкішний святковий сюртук глибокого сіро-синього кольору.

Втім, він чудово впорався і сам. За кілька хвилин ван-Ельст виглядав так, ніби нічого й не сталося. Красень. Мрія будь-якої жінки. Зовні він і справді був дуже привабливий. Особливо сьогодні. Вітер скуйовдив його волосся, але при цьому не зміг хоч трохи нашкодити карбованій аристократичності рис його обличчя. Навіть саркастична усмішка йому личила. Добре, що Наталі не було до цього ніякого діла.

— Радий бачити вас, прекрасні пані, — Антуан підскочив до екіпажу і подав руку. — Цього прекрасного дня, коли два серця…

Наталі глянула на нього скептично, і він раптом вирішив, що краще не продовжувати фразу. Натомість кивнув у бік ратуші і сказав:

— Дозвольте провести вас у храм порядку та печаток.

Він ввічливо взяв Наталі та Віолу під лікоть і повів до входу. Ван-Ельст прилаштувався в хвості цієї процесії.

Вони увійшли до ратуші — будівлі масивної, з високими стелями, незграбно прикрашеної гірляндами, які, вочевидь, залишилися від фестивалю баклажанів.

Назустріч їм вийшов церемоніймейстер. Поважний, худорлявий чоловік, який виглядав так, наче народився із формуляром у руках. Його брови були акуратно вищипані, а жилет мав таку кількість ґудзиків, що це навіть трохи бентежило.

— Доброго дня, — вимовив він голосом людини, яка бажала «доброго дня» щонайменше двадцять тисяч разів. — Я магістр Фітцджеральд, старший реєстратор та хранитель церемоніальних традицій при Грінвельдській ратуші.

Він поклонився... сам собі. Потім підняв очі і суворо поцікавився:

— Сподіваюся, ви заповнили формуляр 17-Б?

Наталі під його поглядом відчула себе трохи невпевнено. Жодного формуляра вона не заповнювала і навіть не знала, що повинна була це зробити. Недарма вона завжди насторожено ставилася до чиновників будь-якого рангу.

— Звичайно ж, заповнили, — озвався Антуан, дістаючи з невеликого кейса товсту папку.

— У двох примірниках? — суворо уточнив реєстратор.

— Звичайно.

— І не забули про дублікат для архіву?

— Він також тут, у папці — під синьою закладкою.

Наталі важко було чимось вразити, але завбачливість Антуана викликала її щире захоплення. Вона спіймала себе на тому, що відчуває по відношенню до юриста якісь зародки симпатії, хоча досі вважала, що жоден чоловік не заслуговує на таке позитивне ставлення.

Церемоніймейстер прискіпливо вивчив простягнуті йому папери і залишився задоволений.

— Тоді йдіть за мною. У залі для шлюбних церемоній вже все готово, і протокол чекає на ваші підписи.

Зал для шлюбних церемоній виявився напрочуд холодним. У всіх сенсах. Занадто багато мармуру. Вікна високі, але каламутні від тонкого шару вологи. Біля дальньої стіни стояв стіл, вкритий червоним сукном. Навпроти — кілька рядів стільців із жорсткими прямими спинками. Мабуть, для гостей.

Але гостей, на щастя, не було.

Наталі не знала, чому ван-Ельст не запросив нікого зі своїх близьких. Сама ж вона була рада, що її батьки зараз далеко — у родовому маєтку Дюваль, який ще не остаточно перетворився на руїни лише завдяки тим кільком естронам на місяць, які їй вдавалося заощадити зі своїх доходів та надсилати їм. Новини йдуть туди так довго, а газети доходять так рідко, що Наталі сподівалася — їхній із ван-Ельстом контракт буде вже завершений, перш ніж батьки про щось дізнаються.

— Будь ласка, станьте по різні боки столу, — розпорядився Фітцджеральд, — свідки поряд.

Ніхто не ризикнув не виконати його команду.

— Починаймо, — сказав реєстратор і відкрив величезну книгу в шкіряній палітурці, яка при падінні на голову могла б відбити пам'ять. — Відповідно до поправки вісім циркуляра двадцять чотири дріб чотири, наречені повинні вимовити клятви в присутності свідків, — він відірвав погляд від книги і запитливо подивився на «наречених»: — Клятви стандартні чи підготували свої?

— Стандартні, — швидко відповіли Наталі й ван-Ельст в унісон.

— Шкода, — пробурмотіла Віола.

Фітцджеральд почав урочисто зачитувати слова клятви і наказав ван-Ельсту і Наталі повторювати за ним.

Наталі побоювалася, що ця частина шлюбної церемонії буде для неї найважчою, але, на щастя, клятва виявилася такою сухою і нудною, як протокол засідання якогось Товариства Благовихованості та Устоїв, і слова далися їй легко.

Далі, згідно з якимось пунктом якогось чергового циркуляра, потрібно було поставити підписи під документами, з чим Наталі теж впоралася без проблем. Вважаючи, що на цьому церемонію закінчено, вона навіть ризикнула глянути на ван-Ельста, чого уникала з моменту, коли вони переступили поріг ратуші.