Розділ 9. Три наволочки і трохи долі

Якби хтось сказав Наталі тиждень тому, що вона стоятиме посеред мансарди у весільній сукні — хай і вибраній із суто прагматичних міркувань, — вона б розсміялася. Або засумнівалася б в розумових здібностях співрозмовника. Але от — весна за вікном, на підвіконні розквітли фіалки, в повітрі пахне свіжим хлібом з пекарні на розі, і вона — у весільній сукні, готова вирушити до ратуші на шлюбну церемонію. І нікуди від цього не дітися.

Сукня, до речі, коштувала скажено дорого. І хоча рахунки, згідно з угодою, оплачував ван-Ельст, Наталі за жодних обставин не погодилася б на таке марнотратство, якби не вигадала для сукні друге життя. Це був її талант — вона для будь-якої непотрібної речі могла знайти нове призначення. Чому ж сукня, яку було задумано надягти лише один раз, мала стати винятком? Вона виглядала розкішно — світло-рожева, з гладкою текстурою шовку й тонким мереживом на комірі та манжетах — саме таким, яке потім можна відпороти й використати для святкових серветок. Спідниця була достатньо широка і пишна — з неї легко вийдуть три наволочки. А решту можна використати для ковдри з різних клаптиків тканин.

— Ти — справжня красуня, — захоплено видихнула Віола, притиснувши долоні до щік і з любов’ю оглядаючи племінницю, ніби вперше бачить. — Поль ван-Ельст буде приголомшений.

— Сподіваюся, не до смерті. А то буде ніяково, — відповіла Наталі, повернулася до дзеркала і додала з лукавою усмішкою: — Взагалі-то, він напевно буде в захваті, коли дізнається, що після церемонії ця сукня стане частиною постільної білизни. Дуже… символічно.

Навіть таке прозаїчне уточнення анітрохи не зіпсувало романтичного настрою Віоли. І вона продовжувала зворушено захоплюватися — і племінницею, і цим “доленосним” днем.

— Весна сьогодні відчувається особливо сильно. Усе розквітає. Особливо ти.

— Дякую, тітонько, — Наталі скептично зиркнула на неї. — Почуваюся як кульбабка, яка вже в тому стані, коли її «ось-ось здує вітер».

Насправді, це було перебільшенням. Наталі зовсім не відчувала, що балансує на межі катастрофи. Вона відчувала лише легке хвилювання, не більше. Безглуздо надавати значення формальностям. Вона налаштувала себе сприймати майбутню шлюбну церемонію як невеличке непорозуміння, скріплене печаткою. Щось на зразок офіційного нежитю. А нежить завжди минає сам собою.

Головне — вона зможе потрапити до Вальмонта. Наталі вважала, що саме вона повинна з’ясувати всю правду про події сорокарічної давнини, пов’язані з Жозефіною Дюваль. Жозефіна була старшою сестрою бабусі Наталі. Найзагадковіша й найсуперечливіша жінка їхнього роду. А ще — неймовірна красуня. Щоправда, в родині про неї мало говорили. Дехто вважав, що саме Жозефіна винна в тому, що на сім’ю посипалися біди, і їхній славетний рід став занепадати. Довгий час усе, що Наталі знала про Жозефіну, було лише уривками чуток, поки одного дня зовсім випадково вона не натрапила на її щоденник. Хоча це був навіть не щоденник, а збірка віршів, Наталі здогадалася, що вони автобіографічні. Зворушливі рядки розповідали про двох чоловіків — цілковито різних, несхожих — і про те, яку фатальну роль вони відіграли в долі Жозефіни.

Проте записи в щоденнику раптово обривалися. Так само раптово, як і зникла сама Жозефіна.

Останні рядки з її щоденника Наталі вивчила напам’ять:

Не буде пишності і світла перемоги,
Не буде свити, шепоту юрби.
Лиш напівтемрява, карета для дороги —
І шлях у Вальмонт — фатуму стежки…

Аделаїда Боше сьогодні була не в найкращому настрої. Вона приймала у своєму кабінеті Сигізмунда ван-Ельста й змушена була ще раз вислухати те, що вже знала від Клари.

— Що ж, — сказала вона, не дивлячись на гостя, — наш перший план, на жаль, «пішов коту під хвіст».

Арчибальд, який ліниво спостерігав за розмовою з підвіконня, позіхнув, перекотився на інший бік і демонстративно скинув на підлогу прес-пап’є у вигляді сови. Воно глухо гепнулося, не потривоживши нічиєї совісті.

— Я б використав іншу метафору, мадам, — Сигізмунд долив чаю у свою чашку. — Ваш план був прекрасним, як рецепт вишуканого десерту, але пекла його не та.

Який пройдисвіт! Усе звалити на Клару. Втім, Аделаїда Боше теж була нею незадоволена. Якщо вірити Сигізмундові, все йшло добре, аж поки Клара не переборщила з улесливістю. У якийсь момент Поль відчув щось недобре й раптом заявив, що в нього вже є наречена, якій він зробив пропозицію. Можна було б подумати, що Поль блефує, але виявилося, що він справді проявив кмітливість і знайшов, із ким укласти фіктивний шлюб. І хоч Сигізмунда він запевнив, що союз між ним і такою собі Наталі Дюваль буде абсолютно справжнім у всіх сенсах — Аделаїда була впевнена, що це брехня. Тому здаватися не збиралася. Вона взагалі була не з тих, кого зупиняють труднощі.

— У мене є новий план, — заявила вона Сигізмунду.

— Я знав, що така цілеспрямована мадам, як ви, ніколи не кине справу на півдорозі, — відгукнувся він новим компліментом.

Аделаїді подобалося в Сигізмундові те, що він був людиною старої закваски і, на відміну від сучасних чоловіків, ще пам’ятав, як слід поводитися з розкішними жінками, до яких Аделаїда Боше себе без сумніву відносила.

— Що ви пропонуєте? — з цікавістю спитав Сигізмунд.

— За законом, заповіт можна оскаржити протягом двох місяців після набуття чинності, — нагадала Аделаїда. — Якщо доведено, що умови були порушені.

— Тобто… достатньо буде довести, що шлюб — несправжній?

— Саме так. Якщо ми зберемо достатньо доказів, які демонструють фіктивність шлюбу, мій юрист з легкістю оскаржить заповіт.

— Виходить, нам потрібен шпигун?

— І не тільки. Треба застосувати всі можливі засоби. Провокації, підступи, плітки.

— Мадам, ви диявольськи чарівні, коли будуєте плани.

Аделаїда поглянула на Сигізмунда з легким прищуром:

— Я завжди чарівна.