Розділ 5. Праведний гнів і трохи романтики

Щойно Наталі зачинила двері за ван-Ельстом, Віола, що затамувала дихання з тих пір, як він ступив на їхню мансарду, нарешті видихнула — і відразу почала засипати племінницю запитаннями.

— Наталі! Що він сказав? Люба, що він тобі сказав? — вона буквально підскочила з дивана. — Я ж бачила, що він був схвильований. Ви так довго розмовляли! А про що можна розмовляти так довго на нашому крихітному балконі? Не муч мене невідомістю — розповідай усе!

Наталі, спершись на двері, дивилася в підлогу з легкою майже лукавою усмішкою. Потім підвела погляд:

— Він зробив мені пропозицію.

Віола сплеснула в долоні:

— Я знала! Я відчувала! Я була впевнена, що ти його підкориш з першого погляду! Вже кому-кому, а тобі має бути призначений долею саме такий ідеальний чоловік. Видатний, заможний, витончений. Бо ж якщо не він, то хто? Твоя незвичайна краса, ангельський характер, розум — хіба можна пройти повз таку жінку?

— Ідеться про фіктивний шлюб, — перервала її Наталі.

Віола завмерла.

— Про… про який?

— Фіктивний. Діловий. Строком на кілька місяців. Суто формальний союз. Жодних почуттів, зобов'язань чи романтики. Лише підписання паперів. Йому потрібно одружитися, щоб отримати спадок. І це має відбутися терміново.

На обличчі Віоли відобразилася буря емоцій. Спочатку — потрясіння. Потім гнів.

— Та як він сміє! — вигукнула вона. — Цей гордовитий, самовдоволений, холодний, як учорашній омлет, аристократ! Цей... цей псевдо-парфумер з духами, які годяться лише щоб мух відлякувати! Цей високородний бовван із кам'яним серцем!

Лорд Мортімер сидів на спинці крісла і тільки хмикнув ледь чутно. Лотта вискочила в центр кімнати, з тривогою глянула на тітоньку, ніби відчула бурю в атмосфері — і про всяк випадок поспішно кинулася назад під комод.

Наталі спокійно підійшла до столика і як ніде нічого налила собі чаю — приблизно такої реакції вона від тітоньки і чекала. А що ще мрійлива романтична натура могла сказати на адресу чоловіка, який здатний на холодний розрахунок?

Заради справедливості треба відзначити, що щодо його кам'яного серця, Віола, звичайно, має рацію, а ось щодо його парфумів — Наталі посперечалася б. Не далі як тиждень тому до парфумерної крамниці мадам дю-Сарі, що знаходиться навпроти міської бібліотеки, завезли свіжу колекцію з фабрики ван-Ельста. Здійнявся страшенний ажіотаж. Наталі теж не втрималася від того, щоб зайти. Купувати нічого не збиралася — їй такі парфуми були не по кишені, але чому б не оцінити аромат, коли це доступно будь-кому.

"Літні сутінки" — таку просту назву мали парфуми, які підкорили Наталі. Рідина кольору призахідного неба мала настільки тонкий дивовижний аромат, що вдихати його потрібно було на повні груди, щоб оцінити всі відтінки. У "Літніх сутінках" було щось більше, ніж просто вдала суміш квіткових ароматів. Наталі навіть сумнівалася, що таку чудову гармонію міг створити чоловік, хоча чутки приписували авторство саме ван-Ельсту.

Сьогодні, поки розмова не зайшла про фіктивний шлюб, вона з цікавістю вивчала гостя, намагаючись зрозуміти, чи здатний він на те, що йому приписують чутки. Його зовнішність справляла приємне враження — привабливий і одягнений зі смаком. Якщо забути на мить, наскільки чоловіки цинічні та ненадійні, можна було б відмітити його живі сіро-блакитні очі. Але всього цього навряд чи достатньо для створення незабутнього аромату. Втім, яка Наталі взагалі справа до його талантів?

— Якби за гордість давали ордени, пану ван-Ельсту не вистачило б місця на його химерному сюртуку! — не вгамовувалася тітонька. — Йому чомусь здалося, що можна ось так зайти і запропонувати тобі, моїй племінниці, таку сумнівну угоду?! Ніколи! Ніколи моя Наталі не погодиться на таке!

— Віоло, люба, ти, здається, забула, що торік абсолютно серйозно пропонувала мені вийти заміж за аптекаря лише тому, що він має три шафи з комірками для мікстур, — усміхнулася Наталці. — Три.

— Справа не в шафах. То була дуже надійна людина! — запротестувала Віола, але вже менш емоційно. — І взагалі, ти не даєш мені закінчити думку. Я… я подумала, — її голос став тихішим, — може, в цьому є щось... доленосне? Адже ти не відкинула його пропозицію, не сказала категоричне «ні»?

— Не відкинула. Більше того, я дала попередню згоду. — Наталі сіла в крісло. — Ми обговоримо умови. Я сказала, що готова розглянути пропозицію. Але лише тому, що впевнена, що він не відійде ні на крок від ділових рамок. Власник кам'яного серця, як ти правильно його охарактеризувала, не порушуватиме умови фіктивного шлюбу.

— Зрозуміло, — пробурмотіла Віола, ледь приховуючи мрійливий вираз обличчя. — А раптом він пізнає тебе краще? Побачить, яка ти насправді? Розумна, добра, сильна, красива… і в ньому запалають справжні почуття? Таке трапляється, ти ж знаєш. Фіктивні шлюби — це лише початок! Я десь читала...

— У романі. З перевертнем. І героїнею, у якої хвіст відростав, коли вона злилася.

— Деталі не важливі, — відмахнулася Віола. — Важливо, що це можливо!

— Лише ти могла з праведного гніву за тридцять секунд перейти до мрій про “жили вони довго та щасливо…”, — з усмішкою зітхнула Наталі.

— Просто я практично-романтична! — гордо парирувала тітонька. — І, до речі, я наполягаю на своїй присутності під час обговорення умов, щоб ніхто не посмів утискати твої права.

— Права на що? На фіктивність? — Наталі знову посміхнулася.

У тітоньці, нарешті, теж прокинувся інтерес до чаю. Вона сіла за стіл і почала міркувати про те, що має бути прописано в договорі.

Наталі завжди дивувало, звідки у Віоли її безпросвітна романтичність і віра в чоловіків, коли всі жінки родини Дюваль, навпаки, вважали представників сильної статі створіннями виключно цинічним і не здатними на щирі почуття та щедрість душі. І не випадково! А як можна ставитися до цих носіїв штанів та роздутого марнославства після того, що трапилося з Жозефіною Дюваль?

Правду кажучи, ніхто достовірно не знав деталей тих подій. Але нещодавно Наталі намацала ниточку, яка вела прямісінько у Вальмонт. Якщо й можна знайти відповіді на питання, то лише там. Заради того, щоб потрапити до Вальмонта, Наталі була готова багато на що. І якщо для цього потрібно зіграти у гру з людиною на зразок Поля ван-Ельста — нехай так…