Розділ 3. Непереборний оптимізм і трішечки містики

Якщо вас випадково занесе на самісіньку околицю Грінвельда — у ту його частину, де столичні вулиці звужуються, а ліхтарі стають рідкісними й перекошеними, — ви, можливо, помітите старовинний особняк із облупленою штукатуркою, облізлими балконами і мансардою, яка ніби тримається на доброму слові.

Особняк належить старому вдівцю месьє Рабле, який "від доброти душевної" здає тут кімнати "майже задарма". І хоча "майже задарма" — це сильне перебільшення, але все-таки дешевше ви навряд чи щось знайдете. Принаймні Наталі Дюваль не вдалося. Її скромних доходів ледь вистачало на оренду маленької мансарди під скрипучим дахом з вікнами, які виходять прямо на високу стару грушу.

Наталі жила тут із тітонькою Віолою, найдобрішою і найдбайливішою душею у всьому королівстві. І хоча підтримувати порядок у старенькій мансарді було й без того непросто, вони на свою голову тримали тут ще й курочку Лотту, яка несла яйця “виключно під настрій”. Тим не менш, вона була улюбленицею Віоли і безсоромно цим користувалася.

А ще в їхньому будинку мешкав Лорд Мортімер, величезний чорний ворон з манерами коронованої особи, чия тіньова діяльність, пов’язана з крадіжками блискучих предметів, компенсувалася інтелектом, гідним філософа. Він був єдиним "чоловіком", якого Наталі готова була терпіти поряд. Колись вона знайшла його в лісі з перебитим крилом і виходила. З того часу він невідступно слідує за нею, вважаючи себе повноправним членом її сім'ї.

Сьогоднішній ранок у мансарді протікав як завжди. Здавалося б, він нічим не відрізнявся від вчорашнього, як втім, і позавчорашнього. Проте тітонька Віола була іншої думки.

— Сьогодні станеться щось незвичайне! — заявила вона.

Наталі її слова анітрохи не здивували — річ у тім, що Віола від кожного дня чекала чогось особливого. Наталі ж була людиною значно більш приземленою та раціональною. Вона подивилася на тітоньку з іронічною посмішкою і продовжила збиратися на роботу до міської бібліотеки, де займалася складанням картотеки. Це була кропітка і досить нудна праця, що вимагала значної посидючості та уваги, проте Наталі була рада можливості заробити кілька естронів.

Лорд Мортімер, вочевидь, був із нею цілком солідарний. Він теж нічого особливого від сьогоднішнього дня не чекав і був зайнятий тим, чим і зазвичай — велично сидів серед горщиків квітів на краю підвіконня і ретельно чистив пір’я на правому крилі.

— Даремно посміхаєшся. Щось обов'язково трапиться, — наполягала на своєму Віола, знімаючи з плити чайник, який щойно закипів. — Лотта знову провела ніч у ящику для вугілля. Це знак.

— Лотта просто курка, яка не хоче бути білою, — безтурботно відповіла Наталі. — Вона любить бруднитися і ще їй подобається безлад. А що може створити більший безлад, ніж забруднена у вугіллі курка?

Аргумент не справив на Віолу жодного враження.

— Я чула, що коли кури поводяться дивно, значить, у будинку з'явиться чоловік, — загадково зауважила тітонька, розливаючи чай по чашках.

— Це найгірше, чим міг би закінчитися сьогоднішній ранок, — Наталі сіла до столу.

Вона любила ці кілька спокійних хвилин, які вони з тітонькою приділяли ранковому чаюванню. Їхній маленький затишний столик був залитий ніжним весняним сонцем. І хоча він був насправді старою поламаною етажеркою, яку Наталі власноруч перетворила на стіл, зате був вкритий білосніжною скатертиною, на якій стояв маленький букетик польових квітів.

Наталі піднесла чашку з чаєм до рота, мрійливо заплющила очі... і тут пролунав стукіт у двері.

Не сусідський. Не хазяйський. Ввічливий, відточений, точно виміряний. Такий, яким стукають лише люди, які звикли, що їм обов’язково відчиняють.

— Я ж казала! — тріумфально видала тітонька і спрямувала сповнений надії погляд на двері.

Її оптимізм і романтизм були просто незнищенні. І хоча їй було вже трохи за тридцять, іноді Наталі здавалося, що це вона старша за тітоньку на десять років. Віола свято вірила, що одного разу на порозі їхньої убогої мансарди з'явиться чоловік, який чарівним чином візьме на себе і вирішить усі їхні проблеми. Але Наталі була прагматиком. Вона знала, що чоловіки не вирішують проблеми, вони їх створюють. Вона вже мала гірку можливість переконатися в істинності цієї життєвої мудрості.

Наталі підійшла до дверей і прочинила їх, залишивши ланцюжок на гачку.

На порозі стояв чоловік років сорока в сірому сюртуку з чудовою посадкою, тримався прямо, в руці — тростина, на лацкані — значок нотаріальної палати. Він був стрункий, акуратний, і справляв враження людини, яка знає ціну кожної букви, прописаної в документі.

— Доброго ранку. Вибачте, що потурбував. Мадемуазель Дюваль? — спитав він.

— Так, — обережно відповіла Наталі, не прибираючи ланцюжка. — Що вам потрібно?

— Моє ім'я — Антуан Марлоу. Я повірений месьє Поля ван-Ельста.

Ван-Ельст? Знайоме прізвище. Наталі про нього чула. Та й хто у столиці не чув про одного з найзаможніших холостяків? Власник відомої парфумерної фабрики. Подейкують, він сам є автором останньої гучної колекції парфумів.

— Я прибув на його доручення. Месьє ван-Ельст просив передати особисте запрошення. Він хоче обговорити з вами важливе ділове питання і буде радий бачити вас у себе в особняку сьогодні, о другій годині після полудня.

Наталі не відповіла одразу. Про Поля ван-Ельста ходили суперечливі чутки. Він мав репутацію чоловіка, у якого замість серця колекція саркастичних зауважень. Одні казали, що він розумний, як диявол. Інші — що він просто гордовитий і лінивий. Треті взагалі вважали його небезпечним і непередбачуваним і застерігали мати з ним справу.

Що ж, людина з такою репутацією ніяк не могла запросити Наталі "просто так". Але вона не знаходила причини, чому він вирішив витратити на неї свій дорогоцінний час. Втім, час Наталі теж не безкоштовний. У неї є робота. Вона повернеться з бібліотеки добре якщо до третьої години після полудня.

— Передайте месьє ван-Ельсту, що я не приймаю запрошення на світські візити від незнайомців, — відсторонено сказала Наталі. — До того ж, сьогодні після полудня я буду зайнята.