Розділ 1. Проклята цифра або привід для весілля

— Ти серйозно?! Шість днів?

Поль ван-Ельст, господар найбагатшого і наймоднішого столичного особняка, зібрався, як завжди, зустріти ранок чашкою запашної кави. Але п'яти хвилин розмови зі своїм юристом вистачило, щоб кава здалася йому отрутою, хоча напій був найвищої якості — дорогий, міцний, доставлений з-за морів. А інших він і не пив.

— П'ять із половиною, якщо бути точним, — озвався Антуан, його в'їдливий і абсолютно безцінний повірений. Найкращий у столиці, а може, й у всьому королівстві. — Адже саме стільки залишилося до того щасливого моменту, коли можна буде привітати тебе з двадцятивосьмиріччям.

Привітати? Поль, якого в дитинстві вчили не висловлюватися нецензурно вголос, все ж таки подумки вимовив рівно два лайливі слова. Потім акуратно відставив чашку.

— Ти завжди вмів подати новини із вишуканим садизмом. І все ж дозволю собі уточнити: ти впевнений, що моя люба тітонька Валері, нехай будуть благословенні її капелюшки, написала в заповіті, що я маю одружитися до досягнення двадцяти восьми років? Двадцяти ВОСЬМИ? Не двадцяти ДЕВ'ЯТИ?

— Саме так. До того ж написано це досить розбірливо. Почерк у твоєї тітоньки був, можливо, як у павука, але цей павук був педант.

Поль заплющив очі.

Він пам'ятав, як тітонька підносила до обличчя лорнет, прискіпливо розглядаючи, чи не з'явилася на його костюмі порошинка, і з тим же виразом обличчя формулювала заповіт: "Мій троюрідний племінник Поль ван-Ельст успадкує мій чудовий маєток Вальмонт, якщо одружиться не пізніше, ніж йому виповниться двадцять дев’ять років, інакше…". Чому вона сказала одне, а в тексті заповіту було написано інше, і чому Поль не спромігся жодного разу уважно прочитати документ — залишалося риторичним питанням. Те, що вона вирішила додати "незначну умову", щоб він не відкладав шлюб "на потім", звучало тоді, у його двадцять років, як прикрий формалізм. Йому здавалося, що він має цілу вічність до двадцяти дев'яти. Він жив із цим почуттям упродовж останніх восьми років і ось тепер, коли опинився на порозі свого двадцятивосьмиліття, його юрист з'ясував, що існує, як він висловився, прикре непорозуміння.

— Давай ще раз по порядку, — сказав Поль.

Він повільно пройшовся поглядом по своєму кабінету, ніби в пошуках, за що б зачепитися. Його володіння були обставлені зі смаком і стриманою розкішшю: стіни, оббиті оксамитовими панелями, старовинний годинник на камінній полиці, крісла з різьбленими ніжками, стелажі з книгами в шкіряних палітурках з тонким запахом хорошої деревини та дорогого паперу. Все навколо говорило про фінансову спроможність та статус господаря. І лише одна людина мала здатність почуватися в цьому просторі як у себе вдома — ось на цьому добродії Поль і зупинив свій погляд.

Той незворушно дістав із портфеля акуратну шкіряну папку, і дбайливо, ніби в ній лежало майбутнє людства, поклав перед Полем.

— Якщо ти не одружишся за п'ять днів і… — Антуан глянув на кишеньковий годинник, — тринадцять годин, маєток твоєї тітоньки — Вальмонт, згідно з її заповітом, перейде у власність ТБУ — Товариства Благовихованості та Устоїв. Під особисте управління мадам Аделаїди Боше.

Поль повільно підвівся і підійшов до вікна. За склом пливла некваплива столична весна: екіпажі, квітучі каштани, ошатні пані, що ходять з мереживними парасольками. Все було тихо, поважно і зовсім не відповідало бурі, яка назрівала в його голові.

Донедавна він без особливого трепету ставився до маєтку тітоньки, розташованого в глушині, де за все життя побував максимум два-три рази. Але кілька днів тому він нарешті дізнався, де заховано те, що він так довго шукав. І якщо тільки Поль не помилився, то йдеться якраз про Вальмонт. Неймовірний збіг і приголомшливий успіх. Пошук звузився до одного маєтку, тим більше — того, який належав його тітоньці і на який Поль має всі права. Але, виходить, зарано він тішився. Маєток можуть забрати прямо в нього з-під носа.

— Мадам Боше… — у голові Поля постав образ цієї вкрай своєрідної пані, — та сама, у якої на дверях кабінету висить табличка “Стриманість — шлях до досконалості”?

— Саме так, — підтвердив Антуан. — Жінка, чия віра в мораль лякає навіть монастирських наглядачів. І, смію зауважити, вона вже цікавилася, чи все в силі, і коли можна починати оформлення власності.

Поль різко розвернувся.

— Уявляю, як ця… ця свята інквізиція у криноліні вже потирає рученята.

— Аякже, не маю сумніву, — кивнув Антуан. — Вона, до речі, і запропонувала юристові товариства уточнити вік у заповіті.

Поль повернувся до крісла, впав у нього і втупився в папку з доленосними паперами. Він не був схильний до паніки. Ні в юності, ні зараз. Але думка про те, що спіймана за хвіст удача вислизає з рук через одну прокляту цифру, була... дуже неприємною.

— Мабуть, мадам Боше налаштована рішуче?

— О, так. Вона, здається, вже вибирає шпалери для особистого кабінету у Вальмонті.

— Мріє перетворити маєток на монастир?

— Пансіон для шляхетних панянок, — виправив формулювання повірений. — З ухилом у духовне самовдосконалення та вишивку.

Поль задумливо потер скроню.

— П'ять днів… І що ж нам зробити?

— Спеціально для таких випадків і вигадані фіктивні шлюби, — незворушно зауважив Антуан.

— І це мені каже юрист?

— Питання лише у правильно укладеному шлюбному договорі. Я вже почав складати шаблон. Адже йдеться виключно про формальність, чи не так? — додав Антуан, з професійним лукавством прокручуючи перстень-печатку на мізинці.

— Подумаєш, яка дрібниця, — з сарказмом видав Поль, — за п'ять днів знайти підходящу дівчину, умовити її вийти за мене заміж і зробити це, не викликаючи зайвих підозр з боку мадам Боше. Вважаєш, це реально?

— З твоєю чарівністю — так, — не зморгнувши оком, заявив Антуан. — Не чекай від мене скепсису. Я все ще у тебе на зарплаті, тому не казатиму тобі, що ти приречений.

— Чудово, що хоч один із нас у цій безвихідній ситуації сповнений оптимізму, — Поль побарабанив пальцями по столу. — І все ж цікаво, на чому ґрунтується твоя віра у світле майбутнє.