Ця історія присвячується…

Моїм улюбленим колегам по перу — Віккі, Грант, Торі, Леді Рей, Оксані, Іванові, Анні Лір та ще багатьом знайомим, які стали для мене набагато більшим, ніж просто імена у стрічці.

Ця історія — для вас.

Для тих, із ким ми можемо жити в абсолютно різних містах, прокидатися в різний час, мати свої справи, турботи, дедлайни й цілі, але все одно якимось дивним чином залишатися поруч.

Бо іноді відстань — це всього лише цифра на карті.

Ми можемо бути за сотні кілометрів одне від одного, але в потрібний момент отримати повідомлення: «Як ти?», «Ну що, пишеш?», «Я прочитала твій розділ», «Не здавайся», «Ти зможеш». І раптом розумієш, що людина, яка фізично перебуває далеко, може бути ближчою за того, хто сидить поруч.

Саме за це я хочу вам подякувати.

За всі наші розмови — довгі й короткі, серйозні й абсолютно безглузді. За жарти, підтримку, обговорення героїв, обкладинок, сюжетів, назв і тих моментів, коли ми можемо двадцять хвилин вирішувати, як назвати одного персонажа, а потім через день зрозуміти, що ім'я взагалі не підходить. За слова «пиши далі», коли сил уже майже немає. За реакції на уривки, за чесні думки й навіть за ті моменти, коли хтось каже: «Ні, це точно треба переписати».

Письменництво часто здається дуже самотньою справою.

Ти сидиш перед екраном наодинці. Перед тобою порожня сторінка. У голові десятки думок, а іноді — жодної. Ти вигадуєш людей, яких ніколи не існувало, переживаєш разом із ними їхні сварки, закоханість, втрати, перемоги й маленькі щасливі моменти.

Іноді здається, що ніхто цього не бачить.

А потім приходить повідомлення від колеги чи знайомого автора — і ти згадуєш, що ні.

Нас багато.

Ми просто сидимо в різних містах.

Хтось пише вночі, коли всі навколо вже сплять. Хтось ловить ідеї дорогою додому. Хтось відкриває ноутбук із чашкою кави. Хтось пише в телефоні між справами. Хтось переживає, що його історію ніхто не прочитає. Хтось радіє першій сотні переглядів так, ніби щойно отримав літературну премію.

І десь там, в іншому місті, є людина, яка розуміє це без пояснень.

Саме це я люблю в нашій маленькій письменницькій спільноті.

Ми можемо не знати всіх деталей життя одне одного. Можемо ніколи не сидіти разом за одним столом. Можемо бачитися лише через екран і спілкуватися повідомленнями.

Але ми відчуваємо одне одного.

Відчуваємо, коли хтось втомився.

Коли хтось нарешті завершив розділ.

Коли хтось отримав перший хороший відгук.

Коли хтось сумнівається у своїй книзі.

Коли хтось хоче все видалити й сказати: «Та ну його, це письменництво».

І тоді обов'язково знаходиться хтось, хто напише:

«Не видаляй. Пиши далі».

Можливо, саме з таких простих слів і народжується справжня підтримка.

Тому ця присвята — не просто список імен.

Віккі. Грант. Торі. Леді Рей. Оксана. Іван. Анна Лір. І всі ті, кого я не встигла назвати окремо, але хто так чи інакше залишив свій слід у моєму письменницькому шляху.

Ви можете бути в інших містах.

Можете мати зовсім інше життя.

Можете писати зовсім інші історії.

Але нас об'єднує одне — любов до слова.

До історій.

До героїв, які спочатку існують лише в наших головах, а потім стають настільки справжніми, що ми самі не хочемо з ними прощатися.

Цю книгу я хочу подарувати вам як маленьку подяку.

За те, що ви є.

За те, що читаєте.

За те, що пишете.

За те, що підтримуєте.

За те, що навіть на відстані можете змусити людину посміхнутися одним повідомленням.

Можливо, колись ми справді зустрінемося не через екран.

Сядемо за один стіл, замовимо каву, будемо сміятися й згадувати, як колись спілкувалися лише повідомленнями та не знали, коли нарешті побачимося наживо.

А поки нехай між нами залишаються наші книги, герої, повідомлення, жарти й ці маленькі шматочки підтримки.