15. Андрій. Правильне рішення

Сьогодні ми з Вітою мали зустрітись, вона мала подзвонити після того, як зробить якісь старостинські справи і зайде додому перевдягнутись. Але ось минуло півгодини, година, але вона так і не зателефонувала. В нас лишалось так мало часу... 

Може, мені треба набрати її? 

Подумавши так, я дістав з кишені мобільний, і набрав Віту. Довгі гудки і її мовчання змусили мене насторожитись... Сподіваюсь, в неї все добре. 

І нарешті почув її голос:

— Алло, — нарешті відповіла Вона. 

— Віто, привіт, ти звільнилась? — запитав її я. 

— Так, де зустрінемось? 

— Давай в кафе?

— Ні... Я хочу приїхати до тебе, — неочікувано впевнено сказала вона. 

— Ну добре, — я усміхнувся. — Може, забрати тебе? 

— Не треба, я сама приїду... Чекай на мене...

— Але...

— Буду за півгодини, — сказала і кинула слухавку. 

І що це має означати? Вона поводилась дивно, але... 

Я усміхнувся.

Стала такою рішучою... А завжди така соромʼязлива була. Це вперше... Вперше вона захотіла сама приїхати. Може це тому що скоро прийде відповідь? 

Ні, я обіцяв собі не думати про це, поки не прийде та відповідь. Я обіцяв, що буду насолоджуватись життям разом із нею, поки це можливо. 

З такими думками я вирішив підготувати вино, сир і фрукти. Коли все підготував, сів обирати фільм... І вже за півгодини почув дзвінок у двері. 

Усміхнувся, підійшов до дверей і одразу відчинив їх. Наші погляди зустрілись і Віта одразу щасливо усміхнулась, а потім несподівано обійняла мене. 

Я не очікував цього, але одразу ж обійняв її у відповідь. 

— Я сумувала за тобою, — прошепотіла Віта.

— Ми ж бачились вдень, — відповів я, усміхаючись.

Все добре... Все добре. Вона тут, зі мною. 

— Так, — вона кивнула. — Але я все одно сумувала...

***

Цілуючи її, обіймаючи, торкаючись її ніжної шкіри, я відчував себе на сьомому небі від щастя. Виявилось, для щастя треба так мало... Негроші і спадок, навіть не визнання батьком чи братом, ні слава, ні розум... Достатньо мати її поруч, бачити, як вона усміхається мені. 

Зараз, у світлі сонця, що тільки-тільки почало підійматись у небо, я відчував, що я — на своєму місці. Мені хотілось, щоб це ніколи не закінчувалось, щоб ми проводили так кожен день. Закінчили універ, пішли працювати... Вона б швидко розвивалась, я б старався не відставати від неї... Нам би було весело, ми б були щасливі... 

Сон не йшов до мене, тож я вирішив піти на кухню і заварити чаю. Щойно я встав з ліжка, то почув, як на телефон Віти прийшло повідомлення. 

Я не мав підглядати, але екран підсвітився... І я прочитав. Не хотів, але прочитав...

Це було повідомлення англійською,там ішлося про те, що їм довелося писати повідомлення, бо на пошту та вотсап вона так і не відповіла. А всі додаткові документи треба подати вже на цьому тижні...

Що? 

Документи? Значить, вона виграла грант, але нічого мені не сказала? Серйозно? Було боляче розуміти це... Чи збиралась вона казати, чи?... Що це означає? 

З цими думками я більше так і не зімкнув очей.

Вона ж так старалась виграти, то чому тоді не сказала... Невже думає, що я не порадію за неї? Хоча так, в мене був подібний страх, я боявся цієї новини, не буду заперечувати, але зараз... 

Що я маю робити? Як я маю вчинити?...

***

— Давно встав? — Віта зайшла на кухню, обійняла мене і чмокнула в щоку. 

— Так,  — я кивнув. — Я зайшов на сайт твого гранту, — я подивився на Віту. 

— Що?...— шоковано запитала вона. 

— Ти виграла, я хотів привітати тебе. 

— Але... Андрію, я не... Пробач, що не сказала, пробач будь ласка, але я не могла... Я... — вона на мить відвела погляд, а потім знов подивилась на мене. — я не хочу їхати. Я не поїду, — твердо сказала Віта. 

— Ти обманювала мене, Віто, — я зітхнув. — Знаєш, моя мати... Вона теж довгий час обманювала мене. Я можу пробачити багато чого, але не обман, Віто. 

— Андрію, я кохаю тебе, я просто хотіла залишитись з тобою, що в цьому поганого?...  Ти для мене важливіший за грант, важливіший за все, — на її очах зʼявились сльози. 

Я хотів сказати, що теж кохаю її. Я ще ніколи нікого не кохав, Віта була моєю першою і єдиною коханою дівчиною. Але якщо я кохаю її, я маю зробити це зараз. Я маю відштовхнути її, щоб вона повернулась на свій шлях. 

— Пробач, — я зітхнув. — Нам було добре разом, але все ж ми не підходимо одне одному.

Спочатку вона мовчала, але поступово її очі наповнювались сльозами і нарешті вона запитала:

— Це тому що я бідна? Не гідна тебе, так? — з її очей вже текли сльози. — Тому ти кидаєш мене? Може, твій батько з тобою поговорив? Але чому зараз?..